Один засяяв. Інший згас.
Немає жодної в цим драми.
Не час вимірює свій час,
А він — вимірюється нами.
Можна жити —
хто зна скільки літ,
І лишити тільки пустоцвіт.
І ніхто ніколи не згада —
Протече життя, як та вода.
В мене ж дні наповнені були
Радістю натхненної бджоли:
Бо ввібрали найцінніший дар —
Мудрої поезії нектар.
МИТЬ
Нас мить народжує на світ
Для добровісних мудрих літ.
Прогаяв у житті годину —
Не обікрав себе й родину.
Прогаяв день, прогаяв два —
Болить не дуже голова…
Прогаяв тиждень необачно —
Ну й що? Аби розкішно й смачно!
А там і місяць. Потім рік —
Диви, неначе був — і втік.
І так безплідно скоком-боком
Відволочився рік за роком.
А дні — нанизують літа…
А що ж на низці? Пустота!
Невже? А вже зів’яли скроні.
Оглянувся — майнули коні…
Спинивсь… Задумався… Болить…
«І прощавай», — сказала мить.
ЧАС
Ми лиш тоді заглиблюємось в суть
Життя людського, як когось… несуть
У ті далекі й невідомі далі,
Де стерто грані радості й печалі.
Самим здається, ніби ще той час
Задвірками обходить мовчки нас
І ми живем немовби в іншім часі,
І в нас його ще повно у запасі.
А глянеш: у буденній метушні,
Мов листя, облітають наші дні.
Але про це ми забуваєм часом.
Марнуємо своїм та інших часом.
…А все-таки, коли когось… несуть…
Виднішою стає і власна путь.
ОБ’ЄКТИВ
В задумі тиша вереснева —
Як перед вироком в суді.
Стоять над озером дерева,
Фотографуються в воді.
А наді мною гомін, гомін —
Прощальний гомін і жалі?
Фотографуються на спомин
І невгамовні журавлі.
Мене в озернім об’єктиві
Зловило плесо мовчазне…
Упав листок — і кола сиві
Фотографують і мене.
Зітхнула тиша, і зітханням
Дихнули груди берегів…
І стерли хвилі без вагання
Мене, дерева, журавлів.
Чи не таке й життя манливе,
Як тії знімки на воді?
О часе, вічний об’єктиве!
Стою, неначе на суді…
Ще не встиг побавитись світанок
Чарівним оранжевим м’ячем,
Як його увись підкинув ранок,
Молодечим покотив плечем.
Вибіг день. А м’яч уже далеко
Доганя. А він — вже наузбіч
Полудень ховається від спеки.
Вечоріє… Хилиться на ніч.
МОЖНА ПРОЖИТИ
Можна прожити і сто
Сито і м’яко —
й не жити.
І не згадає ніхто, —
Ніби на світі не жив ти.
Був собі,
так собі — й на…
Тільки собі
і для себе.
Не хвилювався до дна,
І не радів аж до неба.
Далі тікав од громів,
А у спекоту —
під віти.
Навіть у бурю умів
Тишу собі підстелити.
Інші, що поруч жили,
Мріяли,
прагнули в поті…
Інші не мали коли
Власній годити плоті.
Інші згоріли давно,
Але не згасли безслідно.
їхні тепер імена
Сяють,
щоб нам було видно.
Інші, звичайно…
А ти? —
Хоч дотягнув і до сотні!
Нерви умів берегти…
Хто ж їх згадає
сьогодні?!
Нерви і струни —
вони
Мають і спільне, і схоже:
Не доторкайся струни, —
Вічно ржавіти може.
Жити ось так на Землі
Аж до свого листопада,
Й серце тримати в чохлі,
Хіба це,
скажіть, —
не зрада?
Спробуй
у вік наш крутий —
І не радій, не сердься…
Серце своє зберегти
Може лиш той,
хто без серця!
ОРБІТА
Весна іде до літа,
А літо — до зими.
Така й життя орбіта,
Ідем так само й ми.
У вічній круговерті
Буття і небуття —
Найбільш
бояться
смерті
Непотріби життя.
Байдужо вмер
іще один твій день,
І почива на лаврах теревень…
О, скільки впало тих
безвинних днів!
Кого винити?!
Сам же їх і вбив.
Можна сточити нитку
і на клубок намотати.
Можна сточити навіть жили і почуття.
Тільки ніхто не сточить
Тої найважчої втрати —
Днів і ночей прожитих —
Так собі —
Без пуття.
Навіщо крик, істерики, інтриги?
Навіщо плач і злісні голоси?..
Сльоза ніколи не розтопить криги.
З тобою ми — два різні полюси:
Чи то Північний полюс,
чи Південний —
Однаково
і той і той студенний.
ВІН
Він думку шанував лише свою…
Коли чиясь не те, казав: «Згною!»
А хто не ницивсь аж до живота —
Вигукував: «Зламаємо хребта!»
Таки немало він людей згноїв,
Загородившись плотом холуїв.
Ламав хребти і долі, і життя.
…Є каяття — немає забуття.
Сьогодні медом змазує слова,
Себе в собі ошкірено хова.
Мовляв, свої він знає мінуси,
Але тоді… такі були часи.
Часи, часи, чи ваша в тім вина,
Що вмерла в лузі річка не одна,
І вкрадена до ближнього любов,
І позлітали голови з церков?!
О ні, не ваша. Знаємо — чия.
Учора зустрічався з ним і я.
Сидить на керівнім і досі він,
Перебудові низько б’є поклін.
І хоч на все нове сопе, як міх,
Узявсь перебудовувати всіх…
Він і за рух готов на всі пари,
Але не той, що знизу, а згори.
А поки що, цей випасений кнюх,
Передусім цінує власний рух.
Він буде й далі на чужім горбі
Вицяцькувати «груші на вербі»,
Чекати клич, коли подати звіт,
Що всі перебудовані, як слід.
Не той мудрець,
Що научивсь мовчати,
Коли дзвонити треба на весь світ.
Не той герой,
Що на словах забутий,
Коли потрібно зціпитись в граніт.
Дивлюсь на перших,
Як на риб двоногих,
Що червляться на березі ганьби.
На других —
Мов на левенят убогих,
Що зверху в шкурі, а в собі — раби!
І ті, і ті — одної лиховдачі.
І люди — і не люди, й не мерці.
Одні сліпці,
Але, на горе, — зрячі,
А інші зрячі, та, на жаль, — сліпці.
ВІР
Вір людям,
Вір!
І віри вірою
Зміряй себе
людською мірою.
Своєї можеш
І не зміряти,
Але людській
ти мусиш вірити.
Якщо ти сам
Себе шукатимеш, —
Ніколи в інших
не блукатимеш.
Собою будеш
Інших міряти —
Собі і їм
ти будеш вірити!
А чули ви, як дзвонять білі роси
На схиленій колоссям тишині,
Або коли, лягаючи в покоси,
Додзвонюють косою на стерні?
Не чули?
Ні?
Така й вона — моєї долі доля —
Ніколи гомінкою не була…
Якщо дзвонила, то лише для поля,
Для колоска і мужнього стебла.
ЗВІРЯЙ СВІЙ ЧАС
Звіряй свій час не стрілками хвилин,
А совістю перевіряй щомиті.
Сягаючи найвищих верховин, —
Будь між людей, на людяній орбіті.
Одне-одненьке сонце нам дано —
Усі ми, всі однакові для нього,
І як не возвишайся — все одно
Себе не перескочити самого.
Вдивляйся в світ у профіль і анфас,
Докопуйся до правди кров’ю й потом.
Для кожного відміряний свій час,
Але є той, що запитає потім.
Не стрілками — стрілою мчать літа:
Чиї — донизу, а чиї — ще вгору.
…Хоч як високо сонце не вита,
Але завжди приземлюється впору.
Три доленьки — три квітки на столі
Одна дивилась радістю живою,
А друга —
Синім болем на стеблі,
А третя,
Третя — сивою журбою
Три доленьки — три квітки на столі
Три доленьки… Яку ж узять собі?
Чи першу ту? Чи другу?
Чи останню?
Спитаю свого серця, далебі…
Порадь мені,
Дай відповідь питанню!
Три доленьки — візьму всі три собі.
РУКИ МАТЕРІ
Сонцем запахла хлібина на припічку.
Сонце на обрії й сонечко в хаті…
Мати відкраяла променів скибочку —
Світяться руки її вузлуваті.
Рученьки-руки, ви спекою й холодом
Вмиті, й обсушені, й дишете нивами…
Хто там ці руки порівнює з золотом?
Золото треба порівнювать з ними!
А ЧАС НЕ ЖДЕ…
Допоки нас чекають наші мами,
І доки виглядають нас батьки,
Провідуймо, та не лише листами,
Хоч дорогі їм і скупі рядки.
Коли неждано вдарять дзвоном далі,
Тоді на все, на все знайдемо час
Але ні сльози, ні вінок печалі —
Уже ніщо не виправдає нас.
Заниє жаль у щедрім слові «мамо»,
І чайкою здригнеться синя вись.
Провідуймо і завжди пам’ятаймо,
Що можем запізнитися колись.
ВИШИВАЛА МАТИ
Вишивала мати, вишивала,
До листка листочок прикладала,
А між ними цвіт голубуватий —
Простилавсь барвіночок хрещатий.
Виростав барвінок зелененький,
І дивились з нього очі неньки.
Усміхався цвіт на рушникові
Світом материнської любові.
Вишивала мати вправно, швидко,
Та нежданно обірвалась нитка…
Обірвалась. Впала у безсиллі…
…Дороста барвінок на могилі.
ВТОМА
Батько розкинув натруджені руки,
Ніби всю втому
відкинув набік.
Ниє і в сні вона
болем беззвуким.
Скільки її не спочило за вік!..
Молот стискала,
аж терпла правиця;
Клала в покоси лани й сіножать;
Дякує їй за джерела криниця.
…Батько заснув.
Але руки не сплять.
БАТЬКОВА КРИНИЦЯ
Стою біля тої криниці,
Що викопав батько колись.
У небі її — дві зірниці,
Неначе дві долі злились.
Та перша — ковальського роду,
Що в горні зорею зійшла,
А друга — що зоряну воду
Визорює із джерела.
Ні, вищого щастя не треба,
Як батьківська та глибина.
Черпаю з джерельного неба
Краєчок блакитного дна.
І ставши, як син, на коліна,
Вустами припав до добра;
Боюся, щоб жодна краплина
Даремно не впала з відра.
Вклоняюся до небокраю
Рукам мозолястим твердим.
Я знаю, мій батьку, я знаю,
Що значить краплина води.
ЧЕСТЬ
Честь опорочено! Чуєте? — Честь!
Що ж є це вище від неї?!
«Звідки вона? І хто вона єсть?» —
Дзявкали блазні й пігмеї.
Інші всміхались у вус крадькома,
Хижі, немов єзуїти:
«Честь — то не гроші,
Вкрали — й нема,
Можна й без неї прожити…»
Мудра порядність мовчала здаля,
Шкірилась хитра облесність.
А глупота — звідсіля й звідтіля —
Каменем в честь і у чесність.
День почорнів і зотлів серед дня.
Сонця посивіли скроні…
Плакала честь,
Реготала брехня,
Підлість плескала в долоні.
ЯКБИ…
Якби в житті всі чесними були, —
Облущилась би фальші позолота,
Не роззявляла б галасливість рота
І не лила б словесної смоли.
Не заздрили б один одному потай,
Не продавали б честі з-під поли,
Не шкірили б лукавої хвали
І брехнями не городили плота.
Ніде б собі притулку не знайшли,
А вилітали б сміттям з-під мітли
Гадюча хитрість і тупа підлота…
Добро з добром засіло б за столи,
А з ними правда, і любов, і цнота,
Якби в житті всі чесними були…
Сам на сам сиджу в своїй кімнаті,
Сам себе вивчаю у собі…
Два мечі стялись на циферблаті,
І зрубали голову добі.
Ще одна упала з мідних гирок —
І в провалля вічності летить.
А вже час підписує свій вирок,
Тій, що народилася в цю мить.
Сам себе, жорстоко, як ніколи,
Я допитую на самоті:
Дні мої, чи ви були як бджоли?
Чи були ви трутнями в житті?
Ліки —
не тільки в зіллі аптечнім.
Душу —
не чарка втіша.
Серце лікується словом сердечним,
Зцілює душу —
душа.
ЗА КОГОСЬ…
За когось піду — хоч до кого.
За когось піду — хоч куди.
І тільки за себе самого
Ніколи ніде не ходив.
За когось — в огонь і у воду.
А треба — то навіть на спис.
Хоч маю за це в нагороду…
Закручений палець під ніс.
ГЛУХОМАНЬ
Не нарікай на глухість душ людських
І не гостри в злобі на них зубів…
А ти що людям доброго зробив,
Що вимагаєш доброти від них?..
Чого мовчиш?.. Подумай і збагни,
Але уже з низької висоти,
І зваж, і переваж: а хто є ти?
І, зваживши, нікого не вини.
А сам в своє нутро заглянь,
Чи там хоч раз добром світила рань
І променем зорилася святим?
І ти збагнеш, що до твоїх страждань
Не відгукнеться й власна глухомань.
А ти шукаєш в людях доброти?!
Червоніє горобина…
Що,
Вже літа половина?
Чом так швидко,
Чом так рано
Зажаріла ти
Багряно?..
Хоч пашіють
Жаром віти,
Та вже літа
Не зігріти.
ЗАГРАВА
Хто літо підпалив?
Хто в листя кинув жар?! —
Кричать вітри
Й женуть обози хмар.
А листя в листя —
Тільки черк і черк, —
Дерева —
Не дерева —
Фейєрверк!
Зчепились в герці
Небо і земля:
Хто хмарами,
Хто полум’ям жбурля.
Весь світ — заграва!
Світ пашить вогнем,
Шалено мчить
Каштановим конем.
Ні шланги злив,
Ані дощів батіг, —
Ніщо його не спинить віщий біг…
Втомилися пожежники-вітри —
І впали на
Жебрацькі стовбури.
А дим туманів
Звив собі кубло…
Згоріло літо —
Наче й не було.
БАБИНЕ ЛІТО
Бабине літо… Бабине літо
Висне і пада біля калини.
Може, то осінь несамовито
Рве-вириває перші сивини?
Рве-вириває й тихо зітхає:
Де заховати, сама не знає.
Чи од печалі, чи з соромоти
Вся зашарілась, кинула жаром.
Осінь не знесла тої гризоти —
Запалахтіла пломенем ярим.
Вибігла з хати дівчинка боса,
Кетяг калини вплела у коси.
ОСІННІ КВІТИ
Осінні квіти —
веселий сум.
Осінні квіти —
сумне тепло.
Важкі тумани
осінніх дум
Схилили сиво
своє чоло.
Осінні квіти —
зоря весни,
Яка майнула
неначе мить.
Ще хоч і сяє
із далини,
Але на землю
уже летить.
Несу я квіти.
Кому несуі
Біліє сумно
веселий сміх.
Не заплетеш їх
собі а косу,
У ній немало
цвіте своїх.
СИВИНА
Постріляла скроні сивина,
І, здається, не болить вона.
А торкнешся поглядом на мить —
Запече… Заниє… Защемить.
Не вгадаєш навіть звідкіля
Час із лука влучно так стріля.
Забіліли стріли біля скронь,
Може, то не стріли, а вогонь?
А можливо, — це одна з доріг,
Що в собі нелегко переміг.
А Я НЕ ПОВІРИВ
Сім фарб у веселки.
Сім струн у гітари.
А щось невесело —
Чого не до пари?..
Співається в пісні:
«Сім літ буду ждати».
Чекав я і вісім…
Чекав і дев’ятий.
Сім раз переміряй…
А я не повірив…
Ой, видно, не так я
Лічив і відміряв.
Отак буває у житті…
Роздумуєм на самоті:
Чи той — це той?..
Чи та — це та?..
А там і осінь… зморшки…
Ми часом топчемо жита,
Шукаючи волошки.
БІЛИЙ ГОЛУБ
Білий голуб сів на голову.
Що ти скажеш тому голубу?
Можеш плакать, можеш охати —
Не прогнати, не сполохати.
Сів тихенько, не літаючи,
Пригніздився, не питаючи,
І, обнявши мовчки крилами,
Приголубив сизо-білими.
Чом так рано, друже-голубе,
Та й до мене принесло тебе?
Білий голуб сів на голову…
Що ти скажеш тому голубу?
Щось тупнуло глухо в саду.
Тупнуло знову, а потім
Ще раз і ще раз…
Слухаю. Жду.
Хто там іде?
Хто там?..
Дивлюся: кохана чи ні?
Бабине літо в покосі…
Щоки рум’янцем.
Весілля. Пісні.
Осінь прийшла.
Осінь.
ПІДФАРБУВАЛАСЯ ОСІНЬ
Підфарбувалася осінь
і чимчикує в саду.
«Я ще собі не одного
з розуму вітра зведу.
Гляньте, яка я розкішна —
вся в золотавій парчі.
Тільки моргну і до мене —
в ноги вітри-силачі…»
Вітер почув її голос —
і закружляв біля ніг.
Скинув золочені шати,
зареготав… і побіг.
ОСІННЯ ЕЛЕГІЯ
Падає листя.
Падає,
Падає,
Падає.
І помирає на тротуарах.
Що воно думає?
Що воно згадує
У передсмертних примарах?
Шепотом ночі,
Шепотом,
Шепотом,
Шепотом.
Без голосіння і нарікання
Скапує листя
Зболеним трепетом,
Чути лиш тріск і зітхання.
Стелеться шепіт.
Стелеться,
Стелеться,
Стелеться.
Ще раз ворушить згадки останні.
Завтра на похорон
Прийде метелиця —
І замете на світанні…
Слухаю осінь.
Слухаю,
Слухаю,
Слухаю.
В’юниться хуга несамовито.
І розмоталося
Ген завірюхою
Змотане бабине літо.
Розцвіли на шибці білі рожі.
Їх мороз посіяв на вікні…
Хоч вони й на справжні навіть схожі,
Все-таки не ті, що навесні.
А кольнуло сонячне проміння —
І вони заплакали в журбі,
Що цвіли й не кинули насіння,
Що цвіли — лише самі собі.
В НІЧ НОВОРІЧНУ
Прощай, Старий, і здрастуй,
Новий роче,
Дай руку, друже, і присядь за стіл;
Чоломкнемося чарами охоче,
Розділимо вино і хліб навпіл.
Сьогодні ти від хати і до хати
До всіх заходиш гостем на поріг,
А завтра будеш сам хазяйнувати,
Завершиш те, чого твій брат не встиг.
Я радий, що діждавсь твого приходу,
І разом з тим сумую, що літа
Летять, мов коні,
й не питають броду —
Лиш пил на скроні з-під копит зліта.
Але не в цьому суть життя людини,
На скронях пил —
це не ганьби іржа…
Хто день прожив і не зробив
добра людині,
Той сам себе і час твій зневажа.
Так будьмо ж, Роче, здружені
взаємно,
Як брат із братом, як із родом рід,
Щоб ти і я не прожили даремно,
Щоб ти і я лишили добрий слід.
За тебе п’ю! Виходь же на орбіту!
Твори красу і плугом і пером.
Йди щедрою щедрівкою по світу,
Сій людям щастя, радість і добро!
САМОТА
Мене лікує самота…
Вона — мої цілющі ліки.
Тут ні дзвінка, ані листа,
Лише тріпоче лист осики.
Стара компанія дубів,
Високодумних і розлогих,
Тайком позиркує з-під брів
На гурт берізок білоногих.
Блакитна тишо, тільки ти,
Мій добрий лікарю, зі мною…
А як від власних дум втекти,
Що не дають душі спокою?
Здається, навіть дятла стук —
Не просто звук в зеленім листі,
А телетайпа перегук,
Який несе тривожні вісті.
Далекі запахи смоли
Запахли згарищем далеким…
Чогось так болісно, коли
Листочок корчиться від спеки.
Пече мене й смола на пні —
Сльоза столітньої ялини,
І дотліва гніздо в мені
Осиротілої пташини…
Болить, як гай свої листи
Дописує осіннім вітром.
…Нема на світі самоти,
Коли живеш великим світом.
ЗОЛОТЕ ВЕСІЛЛЯ
Золоте весілля… Скільки в ньому золота!
Та не металевого… Що в житті воно?!
Золоте весілля — вірність нерозколота,
І любові чистої — золоте руно.
Все було в дорозі: солов’ї із тишею,
Радісні тривоги, спека і сльота…
Та нема нічого в світі золотішого,
Як любові золото — на усі літа!
КОЛИ…
Тоді починається старості мить,
Коли стаємо ми байдужими,
Коли боїмося дерзать і творить,
А просто —
служимо.
СЛЬОЗА
Ти — з хмар журби і з щастя блискавиць.
Ти — вічна злива пристрасті та болю.
Ти з серця йдеш до пристані зіниць,
Щоб вийти з берегів душі на волю.
Ти з серця йдеш. І твій терпкий потік
Стискають вії, наче загорожа.
Тому, коли ти падаєш з повік, —
Видовжуєшся — і на серце схожа.
Сльозо людська! Народжуєшся ти
З дитячим криком першого світання.
Радієш…
Мрієш…
Тужиш в час крутий…
І помираєш в стогоні —
ОСТАННЯ.
СПОВІДЬ
Боже єдиний, творче всесильний,
Дай нам любові і доброти,
Мирної долі в злагоді спільній
Чесно до тебе йти і прийти.
Боже наш, Боже, тільки з тобою
Серце до серця світить любов’ю.
Боже наш, Боже, отче святий,
Всіх нас помилуй,
Всім нам прости.
Зрада молитві — гріх непоправний,
Кара правдива нас не мине…
Хай же католик і православний —
Все це на віки-вічні збагне.
Боже єдиний, творче всесильний,
Тільки з тобою праведні ми…
Доки не тисне камінь могильний, —
Чуєте, люди? Будьте людьми!
ПОЛОВИНКИ
Дивишся — людина як людина,
Ніби й ціла,
а не половинна.
Ноги, руки, голова й так далі —
Словом, є належні всі деталі.
А коли копнеш у душу оком,
Колупнеш її ти ненароком, —
Боже мій!
Від серця до печінки —
Лиш одні-єдині половинки…
Всяких форм,
Як брук перед порогом:
Там — клинком,
Там — бубликом,
Там — рогом…
Кожна з них —
не просто половинка,
А мала-манюсінька людинка.
Скільки душі —
І всі в одному тілі —
Сірі, рудуваті,
Чорні, білі…
Звідки? Звідки
їх кореневище?!
Не душа,
А ціле кладовище!
Хто ж її у наші дні великі
Розщепив на атоми столикі?
Ну а дні летять,
Бо мають крила.
…І живе собі жива могила.
ЛЮДИНА
Поема
І
Заліси — село за лісами —
Звичайне волинське село.
Білявих беріз парусами
До неба воно проросло.
Стоять на причалі хатини.
У всякої — доля своя…
Весною сопілка з калини
Щебече в устах солов’я.
І щедро до кожної хати
Приносять лелеки дітей.
У купелі сонця і м’яти
Село молодіє й росте.
II
Пливла ясна осіння днина.
Не сподівалася вона,
Що може виповзти хмарина —
І посумніє далина.
Ще вітер вдосвіта мітлою
Замів і висушив блакить.
І раптом кіптява смолою
На неї суне і чадить.
Карпо Дячук помітив з даху
(Він саме хату докривав),
Що сталось лихо. І край шляху
На дим лихий попрямував.
Хотів бігом, та горло сушить,
І серце — ніби не своє —
То астма зчавлює і душить,
І хутко бігти не дає.
Хоч перетнула дух і груди,
Та він ступає все одно…
Спішили відра звідусюди
На диму чорне знамено.
Біжать, минаючи старого.
Заметушилося село —
Прийшла біда, але до кого —
Узріти важко ще було.
То до Свіржевської Юстини
Вона підкралась, як чума.
І вже — хазяйкою хатини,
А господині десь нема.
Куди втекти осіннім квітам,
Що біля вікон палить, гне?
А хата вся людьми обвита,
І вся окутана вогнем.
«Там двоє діток!» — чути крики.
І вибухало — ох! та ах!..
Несамовито вершник дикий
Пришпорив полум’ям і дах.
А як же діти, бідні діти?!
І кожна мить — горить — не жде!
Ну хто ж відважиться ступити?
О де ж сміливець той, о де?!
Та що ті відра і ті бочки,
І метушня, і ґвалт, і стук?
Стояв. Одхекувався мовчки
Карпо Самсонович Дячук.
Згадався фронт… Окоп… А в ньому
Він сам-самісінький сидить.
Холоне тиша після грому —
І тільки де-не-де димить.
Та що це? звідки так тужливо
Струною скрипка промовля?
І зовсім близько, як на диво,
Побачив профіль скрипаля.
А він — воно таке дитяче —
Що тільки пасти лиш козу…
А скрипка мліє, стогне, плаче —
Сльоза ховається в сльозу.
Чи то згадалась рідна мати?
Чи, може, Дрезден чи Берлін?
Ну що було «на мушку» взяти —
І брикнув би навіки він?!
Не взяв, хоч бій — це не оркестри,
Коли броня йде на броню…
А через день — уже медсестри
Його виносили з вогню.
Земля покорчена здригалась —
І світ розплющувався й гас.
Багато дечого згадалось…
Але для згадок тих не час.
III
І знов: «Там діти!» — хтось голосить,
Аж серце крається на чверть.
«Чого стою?.. Чекати досить! —
Чи трьом життя, чи, може,
й смерть…»
Здалось, почувся плач дитячий
Там, за стіною, у вогні…
А над колискою побачив
Як стеля падає… «О, ні,
Облийте-но мене водою!» —
Карпо Самсонович гука…
І на вогонь пішов, як вперше
Тоді на фронті, за мостом…
А ті, що охали, завмерши,
Стояли мов перед судом.
Чекали: «Що ж там, за порогом?
Чи встигне?» Йде! А очі — кров!
Виносить хлопчика одного…
А що в колисці — не знайшов.
«Облийте ще!» — очима блиска.
«Куди? Все рухнеться! Дарма!».
І ось в руках — ота колиска,
Але… дитини в ній нема.
«А де?А де ж?!» — пішли сперечки
І розгорілись почуття…
Перекусив вогонь вервечки —
Й з колиски випало дитя.
Стояв розгублений, неначе
На нього впала вся вина.
За спалене життя дитяче,
За материнський біль без дна!
Уже підкошується хата…
«Облийте ще!» — і в пекло знов.
Бабахнула по спині лата…
А він шукає… І знайшов.
Знайшов. Але знайти не може —
Ані вікна, ані дверей…
Невже ж то жар постелить ложе —
Й обох на попіл забере?!
«Мені-то скоро шістдесятий…
Наживсь… Набачився… А ти? —
Підкинула бабусі мати,
І може більше не знайти…»
І жаль знеможний, і скорбота
Текли з-під висмалених брів.
І гризла ще одна гризота,
Що людям хати недокрив.
А дим і полум’я полоще…
Біля грудей ячить дитя…
Ця мить борні звучить дорожче,
Ніж ціле декого життя!
Хіба не так? Спитаймо совість,
Якщо вона, звичайно, є,
Чи кожен має з нас готовність
Життя пожертвувать своє?!
А він, Карпо небалакучий,
Себе про це і не питав,
Коли неситий і пекучий
Його ковтав, немов удав.
І крокви ребрами хрумтіли,
Гуло розпечене виття…
Не вийшов — випхався з могили,
Обнявши крихітне дитя.
Усі — аж ахнули!.. І хата
Приплюсла вибухом рудим.
Бодай півмиті — і загата,
І ні туди, і ні сюди.
Диміла парою одежа,
Неначе сам він ще горів…
Зловісне слово те — пожежа,
Коли будуєш дім чи хлів!
Або коли в зеленім шумі
На кроквах квітка, як бунчук.
Стояв, мов пам’ятник, в задумі
Карпо Самсонович Дячук.
Лише обличчя з чорним гримом
Тихенько пестив вітерець.
Відкашлявся вогнем і димом,
Пішов додому навпростець.
IV
Зустрів дружину коло печі,
Дихнуло затишним теплом…
Охлялі випроставши плечі,
Присіла втома за столом.
Борщем запахло. І хлібина
Зійшла півмісяцем на стіл.
Узявши внука на коліна
Смачний обід ділив навпіл.
Сказав дружині, бо кортіло,
Коли присіла біля них:
«А за таке гаряче діло —
І горло промочить не гріх…»
І раптом грім з ясного неба:
«Дурний ти, Карпе, як лоша!
А чи було тобі то треба?
Чи хто заплатить хоч гроша?
Змарнив одежу. Весь опрілий.
Гризе його чужа біда?!
За себе б думав. Боже милий,
На старість розуму хоч дай!»
Мовчав, як тінь. А що казати?
Навіщо сварка? Ще з повік
Вилазив дим той біснуватий,
Дитячий зойкіт серце пік.
На внука глянув, на дружину.
Хіба ж так можна? І вона,
Свою зіщуливши провину,
Зробилась мирно мовчазна.
Він теж би міг лише як свідок
Гукать, ховаючи матню:
«Там діти! Діти! Двоє діток!» —
І ждати вироку вогню.
Коли лляли на нього воду —
І йшов у полум’я смоли,
Не думав він про нагороду,
Та й думати не мав коли.
Ішов, бо так та мить веліла,
Веліло все його єство…
Хіба не в цім сумління сила
І людяності торжество?!
Отак живе собі людина
І непомітною бува…
І раптом на — яка орлина!
Які незвідані дива!
Чи не такі ішли й на дзоти,
Щоб інші вибороли бій?
А не оті, що все до йоти
Уміли зважити в собі.
І на позиціях знешкоджених,
Коли втихала далина —
Шукали в списках нагороджених
Свої «безстрашні» імена.
Буває, звісно, доля всякою —
То піднесе, то навпаки…
А я найвищій долі дякую,
Що є на світі Дячуки!
ЖАР КАЛИНИ
І
Не чув гіллястий чагарник
(Дрімав, схилившись на калину),
Як біля нього впав сірник,
Ховаючи в собі жарину.
Упав на висушеній мох —
І посміхнувся ненароком.
І поки спав переполох,
Замиготів червоним оком,
Розгублено дивився ліс
Де взявся дим в чагарникові?
А він тихенько ліз і ріс,
Звивався, лащився в діброві.
Вітрець прокинувся і зник,
Шмигнув на раду із вітрами.
Заметушивсь і чагарник,
Як запекло попід ногами.
Стоїть, сердешний, на вогні,
Ще й позбігались вітровії.
Криваве око в купині,
Страшні розплющувало вії…
ІІ
Біжить з сокирою лісник,
За ним онук несе лопати.
З чагарника на чагарник
Стрибає полум’я патлате.
Уже зайнявсь і сінокіс,
Пашить покосами заграва.
Зміїно котиться на ліс
її розбурхана облава.
Корчує дід чагарники,
Онук землею засипає…
А вогневій на всі боки
Неситі жала випускає.
Та де їм впоратися, де?
і дід наказує хлопчині:
«Зови пожежників! Людей!
А я…» — сяйнули очі сині.
III
Втікають з лісу — хто куди
Зайці, козулі і лисиці,
І попрощались назавжди
З оселями своїми птиці.
Ховається від лиха всяк,
Хто має ноги й має крила.
А як мурашкам бути, як? —
Чекає всіх одна могила.
IV
Спішить народ. Машини мчать,
Немов огнисті ешелони.
І в бій пішла смілива рать,
Пішло червоне — на червоне.
Сичать пожежні рукави
І хрестять пащу вогнелику,
Що димом корчиться кривим
І захлинається від крику.
V
Настала Тиша… Та кругом
Ще дух витав страшної хвищі.
А де ж лісник? Знайшли його.
Знайшли на сивім попелищі.
VI
Малий-малесенький сірник,
А став, на жах, таким зловіщим.
Зотлів зелений материк,
Німіє чорним кладовищем.
А на могилі лісника
Зажеврів болем жар калини.
Хіба вина я тім сірника?
О ні, не він в усьому винний!
Я часто згадую той час,
Коли із кременю кресало
На світле щастячко для нас
Живу іскрину добувало.
Ми берегли її всю ніч,
Мов зачаровану жар-птицю,
Щоб на світанні тепла піч
Подарувала паляницю.
А хто забув, як сірника
Ділили ми на дві частини?
І досі та пора гірка
Зоріє в пам’яті людини.
Вогонь — наш друг. Ми з ним —
на «ти».
І завжди будем в дружбі знатись.
А дружбу треба берегти,
Не можна нею розкидатись.