МОЯ РОДИНА — УКРАЇНА
Моя родина — Україна,
Нащадки славного Дніпра.
Сідлаймо долю —
Та на волю
Пора нам, вершники, пора.
Єднає нас, браття,
Козацьке завзяття,
Любов’ю окрилює груди.
Бо нашому роду —
Нема переводу,
Нема і ніколи не буде.
Моя родина — Україна,
Якої ворог не зборов.
Трьома перстами —
Завжди з нами
Надія, віра і любов.
Моя родина — Україна,
Бандури дзвін на всі лади.
Даруй нам, доле,
Щедре поле,
Здоров’я із роси й води.
Єднає нас, браття,
Козацьке завзяття,
Любов’ю окрилює груди,
Бо нашому роду —
Нема переводу,
Нема і ніколи не буде.
ДУМА
Пляшева… Сюди скликає нас живий дзвін героїчної купини — острів Журавлиха. Скликає — схилити пам’ять перед безсмертям лицарів козацької слави і, низько схилившись, пробачитися, що так довго-довго не навідувалися всією великою родиною. Пробачитись і поклястися іменем цієї нескореної цитаделі, що вже ніколи не заросте до неї висока стежка нашої гордості і болю, як і того віщого кобзаря, що за народною легендою встає щоночі з могили та будить думою дух нащадків.
Під Берестечком опівночі,
Де за туманом — Пляшева,
Кобзар бандурою рокоче —
Слова викрешує й співа:
«Встань, козацька славо, засвіти знамена!
Хто ж то має право оскверняти нас?..
Заступи злий вітер, купино священна,
Доки ще наш вівтар у душі не згас.
Звідкіля ті гості так спішать галопом?
Захотілось кості перемити нам.
Щоб таки востаннє взяти нас потопом,
Не лишити навіть сивим полинам.
Встань, козацька славо, засвіти знамена,
Засурми криваво в небо голубе!..
Ой ти, Журавлихо, купино священна,
Хай жура і лихо обмине тебе».
Під Берестечком опівночі,
Де за туманом — Пляшева,
Душа розплющено тріпоче:
«Ось де історія жива!»
Нас вчені кухарі кормили
Лише об’їдками її…
Забули прадідів могили —
І хто ми, звідки і чиї.
Нас політичні наркомани
Уже «зливали», як могли,
Щоб всі Івани й не Івани
Інтербезликими були.
Яке ж то в біса потороче
Назвало масою — народ?
Бери, міси його як хочеш,
Роби усякий бутерброд.
Місили довго й домісились,
Докіль не сканули самі.
Але те тісто не корилось
І на далекій Колимі.
Народе мій! Одвічна сила
Живе нескорено в тобі.
Яка б недоля не місила —
Не перемісить, далебі.
А чий то висяканий шнобель
Нанюхав Прип’ять, щоб її
Розвеселив старий Чорнобиль
Великим полум’ям змії?
Хіба таке узрів би Київ,
Якби щось мали в голові
Свої батиї з верховіїв
Номенклатурно-кочові!
Мені болить вся Україна,
Але найбільш пече ота,
Що і руїна — й не руїна,
І сирота — й не сирота,
А просто «зона» охоронна.
І вже за нею — благодать:
Ані нейтрона, ні протона,
Загородилися на ять!..
Що значить вчені і наука!
Самі ж тихенько, як щурі,
Ховали правнука і внука
За сім земель аж у норі.
А що сказати, де сховати
Себе самого в забуття,
Як молода, зчорніла мати
Своє догойдує дитя?
Ще не жило, ще тільки мило
Всміхалось перше зубеня,
А вже злисіло і зжовтіло —
Мов зфукнуте кульбабиня.
Лише очима — в очі прямо:
Яка ж вина його, не зна?
Благає мощами: «Мам-мамо!..»
І засинає… засина…
А скільки їх уже затихло,
А скільки буде ще і ще!..
Ніхто не знає, звідки лихо
Повзе нуклідовим плющем.
Його невидимі нам шторми, —
І хай не бовкає ханжа,
Що ніби фон у межах норми,
А де ж та норма і межа?
Овва! Нормальна обстановка:
Не знаю сам, що їм і п’ю,
І дітлахи страшніше вовка
Бояться ягідки в гаю.
Радіофобія? — Чи як там?! —
Ану — в Народичі у путь!
Вони не фобією — фактом
Роти єлейникам заткнуть!
А хто ж то там із вчених верховодів
Чорнобиль взявся сватати тайком,
Щоб ще його зробити смітником —
Всеєвропейських ядерних відходів?
Видать, свого замало нам сміття,
Що нумо в прийми і чужу отруту,
А нам за це пожертвують валюту,
А проти неї — що таке життя?!
Якась орда валютних бусурманів
Помпує, бачте, нам свої права,
А що їй Чигирин чи Канів,
Чи Хортиця, чи Пляшева?
Під Берестечком опівночі,
Де помоливсь іконостас, —
Із черепів козацькі очі
Ятріють ранами до нас:
«Не дайте, люди, затопити
Священне поле в каламуть,
Бо й вашу пам’ять ваші діти
Колись так само заплюють!»
ТОБІ
Я з іменем твоїм лягаю і встаю,
Палаю ним із давніх літ донині.
Своєю долею ввійшов я у твою,
А ти — в мою. І ми немов єдині.
Чого так сталося, що наші солов’ї
Не нашої співають нам в діброві?
І ми якісь такі — свої і не свої,
Лякаємося власної любові…
Ховаємся в собі, щоби язик чужий
Не осквернив священної святині.
Чи не доволі нам боятися, скажи? —
Боротися за неї ми повинні.
І може бути все: негода і напасть,
І нелегким скінчитися двобоєм.
Ніхто не принесе і щиро не оддасть,
Якщо самі її ми не обстоїм…
Болить мені твоє замріяне ім’я.
Чи діждемось свого ми короваю?
Чи довго будеш ти моя і не моя,
Хоч з іменем твоїм встаю й лягаю?
Чекаю того дня, як помсти правота.
Караюся у вистражданій муці…
А час невтішно йде, спресовує літа.
Ми ніби разом —
і завжди в розлуці.
РІДНЕ СЛОВО
Прекрасні всі на світі мови.
Акорди в кожної свої,
Бо в мускулистім кожнім слові
Живе народ — творець її.
Тому і всі люблю я мови!
Але мені найближча та,
Якою вперше я промовив,
«Кобзар» якою прочитав.
Мій дід і батько завжди з криці
Кували людям лемеші,
А я зі слова-блискавиці
Свої куватиму вірші.
… Не забувайте рідну мову,
Усім єством любіть її:
Просту, барвисту, пречудову,
Якій позаздрять солов’ї.
А я цією мовою влучаю,
Влучаю в тих, хто хтів її убить,
Хто запрягав, орав її печаллю,
Щоб нею тільки сало й хліб робить.
Чи рано, чи пізно — все одно
Вулкан таки своє промовить слово.
Прорветься з горла магмою воно —
Незаперечне і багрово!
Так само дух, і почуття, й думки
Вулканяться, коли стає їм тісно,
Щоб вибухнути словом на віки —
І громоносно, і провісно!
Не просто — писати просто,
Щоб рівно росли думки,
І правда найвищим ростом
Вростала в прості рядки.
Звичайно, куди простіше
Кульбачити — сяк і так…
Навіть при тому зручніше
Дулю сховати в кулак.
Чого так скривило міну,
Скорчило, як у вогні? —
Ти на свою писанину
Зараз подібний мені…
Нема в ній і крихти тями,
Мислі — кульгаві й криві:
Вперлися в небо ногами,
А ходять — на голові.
Ти кажеш, писати просто
Не модно в атомний вік.
Хай же Пегас вертихвосто
Брикає із боку в бік.
Вклоняється моді ситій
І крутить свого хвоста.
А правда ж —
одна на світі,
І завжди вона —
проста.
НАРОДНА ПІСНЯ
Народна пісня — голос невсипущий,
Душі людської — вічне відкриття.
Вона ніколи, як і хліб насущний,
Не вийде з моди сущого життя.
Хай як би там не пишнилася модна
У вихилясах мікрофонних мод,
А наймодніша — істинно народна,
Що не старіє, як і сам народ!
ЯКЩО ТИ СИН
Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не виставляй любові, як плакат
Заколоси хоч клаптичок єдиний —
Вона відплатить синові стократ.
Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не мікрофонь себе на всі лади,
А беручи добро з її вощини,
Удвічі більше в соти поклади.
Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не рви плоди, ламаючи гілля.
Якої не сягнув би ти вершини —
Найвища вись — колосяна земля
Вона — твоїх прапрадідів коріння,
Праправнуків верхів’я молоде…
І хто до неї загубив тяжіння,
Той і себе ніколи не знайде!
Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не на чужий лакомся коровай,
А свій спечи, із власної розчини,
І ним своє життя благословляй.
Запам’ятай, від роду і до роду
Священна нагорода з нагород
Якщо живеш ти іменем народу —
Своїм ім’ям вростаєш у народ!
СВІТИ МЕНІ, ДНІПРЕ!
Моє життя з Дніпра бере початок,
Його я вірний предок і нащадок.
Люблю тебе, мій Дніпре буйнокрилий,
Як і діди, і прадіди любили.
І як вони, приходжу знов і знову,
До тебе, сивий батьку, на розмову.
Клянусь тобі синівською любов’ю:
Не буду я в боргу перед тобою,
І доки, Дніпре, котиш в море воду —
Не буде переводу в нашім роду!..
ДУМИ В КАЗЕМАТІ
Поет і кат,
Безсмертя й смерть,
Камінним холодом зустрілись,
Ножами погляди схрестились,
Ненавистю налиті вщерть.
Ну, що стоїш?
Проси пощади!
Забудь, що предки — козаки!
А то єдиний рух руки —
І ти розтертий жорном влади!
Мовчить поет.
Мовчання те
Страшніше грому й блискавиці.
Хай руки скрутять пута з криці,
Ніж те кайдання золоте!
…Від молдаванина до фінна —
Все захлинулось в темноті.
Стікає кров’ю на хресті
Живцем розп’ята Україна.
А де ж прославлені сини?
Хто ж буде матір боронити?!
Запряжені у ярма діти
Байстрятами із чужини.
Свої й непрошені магнати
Всмоктались п’явкою в серця.
Не може,
Ні,
Душа співця
Дивитись,
Плакать
І мовчати.
Клекоче мозок, як вулкан!
З душі прорвався гніву кратер!
Здригнувсь кривавий імператор,
Тремтить розлючений тиран!
Заметушилися в столиці
Псарі скаженого псаря…
Хто смів образити царя
І насміятися з цариці?!
«Ура, наш батюшка, ура!» —
Гукали блазні куцомозі
І в позолоченій барлозі
Шукали доброго добра…
…Сліпі печерні каземати,
Немов могили у стіні.
А там,
У рідній стороні, —
Садок вишневий коло хати.
Садок вишневий —
Пекло й рай!
Якби на хвилечку єдину
Свою обняти Україну,
А там — хоч в яму поганяй…
Припасти з болем до Славути,
Розколихнути береги,
Щоб захлинулись вороги
Його й моїм вогнем отрути.
Великомученице ти,
Нескорена Вкраїно-мати,
Чи довго будуть панувати
Твої хранителі — кати?!
Вартують, бідну, як шакали,
Щоб хтось, бува, не вкрав тебе.
Їм чорну душу злість шкребе,
Чому ти зовсім не сконала!
Чого ще серденько твоє
Не закайданене в кайдани…
Скоріше здохнеш ти,
Тиране,
Ніж Україну хто уб’є!
Вона — не ті,
Що перед троном
Готові батька розп’ясти
І за медалі
І хрести
Повзти за царським фаетоном.
Вона — сини Залізняка,
Що не прокинулись від сну ще!
Вона — це серце невмируще,
Хоч навіть в кігтях хижака!
Хто вирве те, що гріє груди?
Хто закує людські вуста?
Поснуть віки… А пісня та
Живе і вічно жити буде!
…О, хоч би вмерти над Дніпром,
Щоб було видно, було чути,
Як Залізняк здригне розкутий —
Прийде із Правдою й Добром!
СЛАВЕНГРАД
1500-річчю Києва
Ні, не віщою струною
І не голосом гучним,
А прадавньою луною
Озовуся з далини…
Де зійшлися гори й доли,
Виростав, як диво з див,
Київ наш високочолий —
Мати руських городів.
Іменами славив здавна
Ярий цвіт, любов і мир:
Ярослав і Ярославна,
Святослав і Любомир…
Так на кручах і подолі
Славно ріс із віку в вік
І ріку своєї долі
Теж Славутою нарік.
Як в свічадо, в неї Київ
Задивлявся з висоти…
Майстрував, орав і сіяв,
І кував мечі й щити
Не для злої перемоги
І розбійницьких доріг —
Боронив свої пороги,
Мир славутичів беріг.
Не для слави і парадів,
А в ім’я грядущих літ
На воротах в Цареграді
Прикував звитяги щит.
Синню неба, сонця злотом
Осявав крило знамен
І гордився дужим родом
Нерозбратаних племен.
Не князівська позолота,
А простої черні піт
Золоті твої ворота
Освятив на білий світ.
Біля них виносив квіти
Для Богданових полків.
Ти завжди умів любити
І ненавидіти вмів!..
Воїн ти, коваль і ратай,
Слава роду вічний сад,
І мислитель,
І глашатай —
Невмирущий Славенград!
ОСТАННЯ МИТЬ
Лесі Українці
Прокинулась — і до вікна: «Так темно,
Що навіть зорі й ті, немов ожини,
Хитаються в очах… Уже даремно
Скликати лікарів. Усі причини
З’ясовані й підведені до грані
Самим життям. Не віриться одначе,
Що тріскає в останнім пориванні
Остання мить… І темрявою кряче
Щербата ніч. Як важко се збагнути,
Коли ще мозок жевріє безсонно,
Запитуючи: бути чи не бути?..
А серце меркне, і в очах солоно
Згасає світ. О смерте, зупинися!
Невже за мною находилась мало?
Дай думою майнути на Полісся,
Що десь далеко, там, за перевалом,
На заводях, на тихих зорях лілій;
Туди, де думу думають тумани,
Статечно підкрутивши вуса білі,
І на човнах сидять, як дідугани,
І курять люльку місяця. Невже-то
Не суджено побачити востаннє,
Як тиша тонконогим очеретом
Стоїть на тиші? А вона світає,
Мережачи нового дня надію,
І виграє сопілками проміння
На цілий світ. О, що з собою вдію,
Коли на груди наляга каміння
І чахне обрій… А за небокраєм
Видніються хоругви малинові
І сходить сонце повним короваєм
На вишитім хрещатім рушникові
Для інших…»
Сурамі
УКРАЇНА
Вишита колоссям і калиною,
Вигойдана співом солов’я,
Звешся веселково — Україною —
Земле зачарована моя.
Ти мені боліла важко ранами,
Як тебе хотіли розп’ясти…
І хрещато-чорними й багряними —
Власний образ вишивала ти.
Вишивала ніжністю суворою,
Муками і полум’ям надій…
Я читаю всю свою історію
На сорочці вишитій твоїй.
Бачу, як злітала блискавицею,
Пломеніла правдою в борні…
І стікала мужньою живицею
На хресті, на палі, на вогні.
Вишиту колоссям і калиною,
Виборену кров’ю і вогнем,
Називаю гордо — Україною —
І ніхто мені не дорікне.
ДЖЕРЕЛО
Криниця без джерел — ще не криниця,
І колос — ще не колос без зерна…
Душа без пісні — що безкрила птиця,
Не заспіває жайвором вона.
Є в нас криниця, і свої джерела,
І повний колос щедрого добра,
І пісня мужня, і сумна, й весела,
Розкрилена, як береги Дніпра.
Вона — народ! Вона — його кровина.
Павло Попович брав її в політ…
Коли з висот співала Україна —
Збентежено вслухався цілий світ.
Народе мій! Чи не тому твій колос
Так сонячно співає з далини,
Що сяє в нім тієї пісні голос,
З якою засіваєш ти лани?..
Народе мій, свята твоя зірниця
Виковує й гартує наші дні…
Чи не тому співа так мужньо криця,
Що в ній дзвенять прапрадідів пісні?
Хто спів черпає із джерел народу,
Вклоняється їм серцем і чолом, —
Той сам стає від роду і до роду
Народним невичерпним джерелом.
СВІТ
Яких би не сягла вершин
людина,
І де б вона
на світі не була,
За нею йде невидимо
хатина —
Колиска
материнського тепла.
Біжить стежина,
Що на шлях виводила широкий
Й вернулась до воріт,
Щоб виглядати через даль
і роки,
І кликати
на батьківський поріг.
Вертаємося
через терни й квіти
На той поріг —
дитинства і розрад,
Щоб хоч на мить
в собі переступити
Ту мить,
яка не вернеться назад.
Можливо, вже й нема тієї
хати,
І стежка та
зашита споришем…
Приходимо,
щоб просто помовчати,
Щоб душу сполоснув
далекий щем.
Щось ворухнеться,
спогадом зігріте,
Сльоза забіжить,
наче стежки слід…
Яким би ти не був
великим, світе,
Є в кожної людини
власний світ!
ЛЕСИНІ ДУМИ
Я принишк біля хатини тої,
Що спинилась край гори крутої.
І вдивляюсь мовчки в кожну дошку,
І на них читаю кожну зморшку.
Ось тут, між горами, в Сурамі,
Де хмари піняться густі,
На зламі літ,
Але в незламі
Стояла Леся в самоті.
Збирала думи, наче хмари,
Щоб стати громом і дощем,
Важкою блискавкою кари
І не заржавленим мечем.
Дивилась сумно на ялини,
На сосни з запахом смоли.
Чи то вони із України
Її провідати прийшли?
Прийшли і стали, ніби глеки,
Важким наповнені добром.
А там, за обрієм далеким,
Ревів зажурений Дніпро.
Ревів і кликав: „Чуєш, доню,
Скоріш додому повертай,
І зачерпни мене в долоню,
І притули свої вуста.
Я дам тобі своєї сили.
Чекаю…
Кличу…
Не барись…”
Не дочекавсь… на сиві схили
Журбою місяць нахиливсь.
Сурамі
ПОВЕРНЕННЯ
Миколі Обезюку — авторові пам’ятника Лесі Українці в Новограді-Волинському
Де не бувала ти на білім світі,
Куди важка недуга не водила,
Але завжди до рідної блакиті
Обернені були твої вітрила.
Набачилась… Начулася немало.
Наскнілася в далекій самотині.
Сльозою вмивши болі, повертала
До берегів джерельної Волині.
Хоч як тебе знемога до постелі,
Катуючи, згинала у зажурі,
Вставала ти і думи невеселі
Виводила на волю серед бурі.
Провісницею зводилась на чати
І сходила урочими над краєм.
Не має права той пластом лежати,
Хто має в серці те,
що не вмирає!
Де не бувала ти на білім світі,
Вернулася, натомлена від туги.
І в отчім краї, сівши на граніті,
Навік здолала всі свої недуги.
ДВА КОЛЬОРИ
Благословила мати в полі
На білий світ своє дитя.
Два кольори одної долі
Переплела на все життя.
Один священною любов’ю
Щодня ятріє на мечі,
А другий, чорною журбою
Перебинтовує вночі.
Лише надія сили двоїть
І сподівається на те,
Що час цілющою загоїть,
І може, рана заросте.
А поки що — зове до бою,
Вогнем гартуючи слова.
І вже в бою не чує болю,
Хоча і кровію сплива.
Нехай спливає до знемоги,
Стіка живицею з грудей,
Поки з застійної облоги
Вона зорею не зійде.
Зазеленіє рута й м’ята,
І на оновленій землі
Не буде ката-супостата,
А будуть щастя ковалі.
Стялися чорний, і багряний,
Думки, шикуються, як рать.
Два кольори одної рани,
Оба — однакова болять.
Не пара тернам пишні квіти,
Вікам не пара пишна мить.
Живе поет — і буде жити —
Допоки іншим він болить.
ТИ СПІВАВ
Ти співав: «Тихо падає цвіт…»
Карі очі світилися тугою
…А весна осипалася з віт
Пелюстковою білою фугою.
Заметіль, вогняна заметіль —
Завірюха медового місяця
Хилитнулися клавіші хвиль
Осяйною сонатою Світязя.
Мліла ніч, як любов на порі,
І пора із порою кохалася
Скільки цвіту з зорі до зорі
Відспівалося, відцілувалося!..
ВЕРШНИК
Пам’яті Юрія Троця, волинського журналіста
Друже наш і щирий Побратиме,
Як це так, що вже тебе нема!
На чоло з дорогами крутими
І на карі очі — впала тьма.
Впала так підступно, так нежданно,
Щоб украсти в царство темноти.
Чуєш, смерте, — доле невблаганна,
Ну навіщо так жорстоко ти?..
Він же тільки вирушив на гони,
Осідлавши чесного коня…
Тільки серце розпустило крони —
Й грім упав, упав посеред дня.
Вершнику сміливості і честі,
Є твій лук і є твоя стріла!
Чом же рано так на перехресті
Випав ти з гарячого сідла?
Знав, що шлях твій буде не квітчастим,
Бо збагнув ти, що життя — це герць.
…Може вершник із сідла упасти,
Та не може випасти з сердець!
ПРЕЛЮДІЯ ДО ПІСНІ
Очерет мені був за колиску, В болотах я родився і зріс. Я люблю свою хату поліську, Я люблю свій зажурений ліс. Дмитро Фальківський
Товаришу Дмитре Фальківський,
Чекістом ти був і поетом.
Я ріс із твоєї колиски,
Що пахла мені очеретом.
Коли я наспівував друзям,
Не знав, що обнюхує падло,
І пахло сибірським галуззям
Далекими кедрами пахло.
Не знав, що тебе у лабетах
Вкатрупили власні пілати,
І пісню твою в очеретах
Ловили духовні кастрати.
Не знав, що тобі на приколі
Хвоста присобачили з «ізмом»,
А хто ж міг тримати на волі
Поета з таким атавізмом?
Не знав — і душею не відав,
Що пісня втекла із «ГУЛАГА»,
Аж доки мене не провідав
Секретний якийсь чолов’яга.
А звідки було мені знати?..
Але зрозумів я відтоді,
Що пісню не копнеш за грати,
Коли вона ходить в народі.
Не вб’єш і більматим пістолем,
І списом отруйним гадюки.
Співаю і досі та з болем.
Бо знаю усі її муки.
Співаю й наспівувать буду,
Допоки б’є серце набатом.
Співаю, як вирок без суду
Отим, невідомим пілатам
Товаришу Дмитре Фальківський,
Чекістом, ти був чи поетом?
Я ріс із твоєї колиски,
Що пахла мені очеретом.
ПРОБАЧ МЕНІ, БАТЬКУ
Я читаю листи фронтові пожовтілі,
Ті трикутники, мов журавлині ключі.
Через відстані літ,
Через всі заметілі
Чую батьковий голос вночі.
Ти пробач мені, батьку,
Пробач і прости,
Що не знаю твоєї могили.
Я питав журавлів,
Я об’їхав світи,
Задивлявся в граніт посивілий.
Я читаю листи, наче поле вогненне,
Перечитую знов, як небачені сни…
Ще мене не було,
А листи вже до мене
Вирушали від тебе з війни.
Ти пробач мені, батьку,
Пробач і прости…
Я тебе не втомлюся шукати…
Я іду до вогню,
До важкої плити,
Де лежать невідомі солдати.
У МАЙСТЕРНІ
Волинському художнику Олександру Байдукову
Поміж дубами в Байдукова
Могутні зубри й зубреня
Блукає попасом рідня —
Вільнолюбива, гонорова
Чи вдосвіта, чи серед дня,
Чи шепче тиша вечорова —
Завжди довірлива діброва
Своїх дітей охороня.
Тут все своє: своя тут мова,
І тихий сум, і світлий спів,
І таємничість — загадкова
Ще нерозгаданих віків.
…Поміж дубами Байдукова,
Двоногих лиш нема дубів!
НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ, ЯК ЦВІТУТЬ ЖИТА…
Життя прожить — не поле перейти,
Не з фонограми пісню проспівати.
…Нема життя, коли нема мети,
Коли для інших не умів палати.
Ви — син землі, і є у вас мета,
І зміст душі ніколи непорушний,
Щоб колосилась нива золота,
І людям дарувала хліб насущний.
Ви народились у травневий день,
Щоб весняніти все життя душею.
Вам солов’ї із райдужних пісень
Сплели вінок на свято ювілею.
Летять літа, мов коні вороні,
Лише із-під копита — блискавиці.
Ви ще козак, а значить — на коні,
І є ще порох у порохівниці!
А скільки пережито у житті —
Були і бурі, радощі й тривоги,
Не легко Вам стелилися путі
До зоряної слави — перемоги!
Найбільше щастя, як цвітуть жита
І мирний вітер бігає по полю.
Нехай зозуля Вам кує до ста
Щасливі весни і щасливу долю.
ХВИЛЯ
Дівчинка впіймати хоче хвилю,
Дівчинка за хвилею біжить.
Хвиля пахне рибою і сіллю,
Бурею і тишею щемить.
Зачерпнула у долоні море,
Задивилась в пригорщу води:
Де ж та синь? —
Зробилось море — хворе,
Побіліло, як в долині дим.
Стало жаль — і відпустила хвилю,
І вона заграла поміж хвиль:
Синьою заметушилась біллю,
Захмеліла, мов хвилястий хміль.
…Так воно буває і в людини
Як у тебе, море голубе:
Відірвись на мить від Батьківщини —
Втратиш сіль і колір і себе.
ХЛІБ
І
Усе прекрасне на Землі
Бере початок з колоска,
Що променіє на стеблі,
Немов душа трудівника.
Чи то клекоче в домні сталь,
Чи чорні краємо пласти,
Чи вперлась в обрій магістраль,
Щоб далі йти, щоб далі йти;
А чи космічні кораблі
Виводить ввись чиясь рука —
Усе велике на Землі
Бере початок з колоска.
II
Коли в путі насущного шматок
Ти ділиш з другом, пам’ятай при тім,
Що хтось недосипав, щоб колосок
Хлібиною прийшов до тебе в дім.
А ще повік не забувай про те,
Як у борні, через снарядів град,
Очима зголоднілими дітей
Дивився із блокади Ленінград.
І ти, земляче мій, не забувай,
Як хліб святий беріг наш давній рід.
Його лиш вистачало до Різдва,
А там — хоч в ополонку та під лід…
Наш день новий підводився з пожеж
І воскресав із попелу війни.
Моя душа осяяна без меж
За наші обезмежені лани.
III
Вхопилася цупко за грудку землі
стеблинка
Ще й тричі підперезалась
коричневим пояском.
На зігнутій шиї,
тоненькій,
мов та волосинка,
Схилилися думи,
нагнулись тугим колоском.
Ми в небо високе свої посилаєм гостинці
І прагнем зробити великі в житті
відкриття.
Та як це не дивно,
а саме на цій стеблинці
Тримається світ
і безсмертя людського життя.
РАДУЙСЯ, ЗЕМЛЕ
Радуйся, земле, жайвора співом,
Колосом щедрим, росяним жнивом.
Радуйся, земле, з хати до хати,
Наші обжинки з хлібом багатим.
Радуйся, земле, жаром калини —
Сонячно пахне хліб України.
Радуйся, земле, з роду до роду
Колосом повним мого народу.
Радуйся, земле, дай нам доволі
Щедрої долі — в хаті і в полі.
УКЛІН ТОБІ
Уклін тобі, висока хмаро,
Що нахилялася до нив,
І частувала їх нектаром —
Поїла дощиком дрібним.
Спасибі вітрові, що вчасно
До них приходив іздаля,
Щоб виколисувала рясно
Колосся матінка-земля.
Уклін і сонцю, що стеблинам
Не шкодувало літепла,
Щоб свіжоспечена хлібина
На нього схожою була.
ПИЛЬНУЙ, НАРОДЕ…
Заснула ніч на теплому тумані,
І спить роса на житньому стеблі.
А на високім Всесвіту екрані
Пливуть світи — далекі кораблі.
Довкола тиша, сонна і глибинна…
Пильнуй, народе, землю й небеса,
Щоб жодна не зламалася стеблина,
Не впала покалічена роса!
ПІСНЯ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ
Обнялися журавлі з весною
І мене з веснянкою звели.
Забриніло срібною струною:
Кру-кру-кру,
Курли-курли-курли.
Через даль відому й невідому
Мерехтіли співи з-під крила.
…Пісня повертається додому,
Де б вона на світі не була.
Не питайте, хто її родина,
Звідки прилетіла і чия…
Доки буде жити Україна,
Не заблудить пісня і моя.