Я народився 18 грудня 1933 року в селі Сокіл Рожищенського району на Волині. Мої дід та батько — сільські ковалі. Дід був справжній маестро молота і смичка: вдень працював важким ковальським інструментом, а ввечері брав до рук тонкостанну скрипку і вигравав найніжніші мелодії.
Мабуть, часте спілкування з дідом, чарівні звуки його скрипки й дали імпульс для розкриття моїх творчих нахилів, які через багато років назвали талантом. А вогонь ковальського горна з кузні діда і батька зарядили мене енергією, яку я взяв у свою душу.
Коли я був хлопчиськом, у 1941 році чорним громом впала війна. Вона обпалила рідне село і моє дитинство. Дитяча пам’ять на все життя закарбувала ту трагедію, щоб потім у віршах розповісти про це.
Після війни, закінчивши Луцьку середню школу робітничої молоді, я вступив до Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки (нині Волинський національний університет).
Вже в інституті почав брати активну участь у літературному житті, публікував вірші. А в 1958 році (це був рік закінчення інституту) вийшла моя перша поетична збірка «Незабутнє».
Цю книжку досить доброзичливо зустріла критика. Через рік вийшла друга збірка — «Вересневий грім», яка, на думку Степана Крижанівського (критика, літературознавця, поета), стала подією в українській літературі.
Після закінчення інституту я кілька років працював у районній газеті. За характером своєї роботи часто зустрічався з людьми, пізнавав життя у всіх його вимірах.
Вже пізніше, працюючи старшим редактором обласного управління у справах преси, у 1967 році я видав третю, невеличку за обсягом, але вагому за змістом поетичну збірку з категоричним імперативом у назві «Ні!».
У 1969 році я став членом Спілки письменників. А в подальшому з’являлися на світ нові книги. Так, у 1974 році вийшла книжка для дітей «На лісовому озері»:
1976 рік — «Зелене руно».
В цьому ж році, в бібліотеці журналу «Перець», вийшла ще й сатирична книжка «Золота жінка».
1978 рік — «Крик попелу», 1983-ій — «Стогін землі». Спільно із прекрасним художником Леонідом Хведчуком, який ілюстрував цю книжку, ми весь наш гонорар перерахували у Фонд миру. Ох, і перепало мені від дружини!
1984 рік — виходить пісенний збірник «Світи мені, Дніпре».
В цьому ж році було видано збірку поезій «Горно».
У грудні 1984 року за заслуги в розвитку української радянської літератури я був нагороджений почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.
А ще були роки поневірянь, із-за яких у грудні 1985 року ми із сім’єю — дружиною Неонілою та синами Ярославом і Максимом переїхали в м. Рівне.
Прощай, Волинь, мій рідний краю,
Душі священне джерело…
Не винен ти, що покидаю
Своє коріння і стебло.
Не плачте, верби і тополі,
Сестриці туги і вітрил.
Не винні ви, що на престолі
Сидить вгодований дебіл.
У Рівному мені запропонували очолити новостворену письменницьку організацію. У цьому місті я знайшов нових друзів, колег, побратимів. А в 1988 вийшла ще одна моя збірка — «Цвіт роси».
Я ніколи не жалкував за часом, який присвячував творчій роботі, співпраці з молодими письменниками, з композиторами та виконавцями, та друзями.
Звіряй свій час не стрілками хвилин,
А совістю перевіряй щомиті.
Сягаючи найвищих верховин, —
Будь між людей, на людяній орбіті.
Одне-одненьке сонце нам дано —
Усі ми, всі однакові для нього,
І як не возвишайся — все одно
Себе не перескочити самого.
Вдивляйся в світ у профіль і анфас,
Докопуйся до правди кров’ю й потом.
Для кожного відміряний свій час,
Але є той, що запитає потім.
Не стрілками — стрілою мчать літа:
Чиї — донизу, а чиї — ще вгору.
…Хоч як високо сонце не вита,
Але завжди приземлюється впору.
Я намагався жити так — і так жив.
Так і творив.
Написані мною рядки висічені на гранітних плитах меморіалу в Кортелісах, на пам’ятниках. Окремі фрази стали афоризмами, вірші — піснями. Такі пісні, як «Тиша навкруги», «Троянди на пероні», «Іду я росами», «Димить туман», «Тихо падає цвіт», «Щедрик», «Журавлі», «Моя родина – Україна» та багато інших були апробовані широким загалом виконавців і знаходили вдячних слухачів як в Україні, так і далеко за її межами: у США, Канаді, Європі.
Мабуть, сила мого поетичного слова насамперед в емоційній правдивості: воно природно пульсувало з моєї душі, тож мені не доводилося заставляти себе шукати риму чи зміст. Я жив ними.
Вже потім мене назвуть поетом високого громадянського звучання, який може бути і ніжним ліриком, і зосереджено суворим оповідачем. А я лиш намагався бути вірним своїй самобутній творчій манері. Завжди пам’ятав про своє покликання і ніс відповідальність за час, у якому жив і працював, намагаючись триматися вселюдських ідеалів.
18 травня 1994 року я відійшов у вічність, залишивши свою поетичну спадщину.
Я обіцяв рідній Волині, що повернуся. Так і сталось:
Я ще вернуся неодмінно,
Куди б дороги не вели.
Вернуся — піснею своєю,
Своїми думами вернусь
І тихо з рідною землею
На віки вічні обіймусь.
Ми живі, доки про нас живе пам’ять.
І я низько схиляю чоло перед своєю дружиною Неонілою, яка зробила істинно безцінний подарунок: перебрала тисячі моїх архівних рукописів, опрацювала видане й невидане раніше, вибрала кращі з кращих моїх творів, та у 2003 році видала їх у новій збірці «А час не жде…».
Твори з цієї книги можна прочитати у «Вибраному».
А в 2009 році Неоніла переробила дитячу книжку «На лісовому озері», перетворивши її у «Дідусеву казку». Завантажити цю книжку можна тут.
Нині ж, коли ми з Нелею вже за обрієм разом — наші сини бережуть пам’ять про нас. І якщо твоя душа бодай трохи зігріється рядками моєї творчості — я певен, що ця іскра пам’яті не згасне ніколи.
