Дорогий читачу! Ця посмертна книга поета адресована Тобі його зболеним і люблячим серцем.
Він щедро віддав Тобі весь свій талант, не взявши натомість нічого.
Схилися над світлою пам’яттю творця, увійди в прекрасний, ще не до кінця збагненний собор його поезії, причастися словом, народженим з грому і бурі, з крику попелу і стогону землі, з материнської пісні і батькової джерельної криниці, з сивих вечірніх туманів і розцілованих ночей.
Ти відчуєш, як магічна сила його слів проникає в твій розум, очищає душу і зцілює серце.

Дружина

Олександр Богачук… Легкий, поривний, пшенично золотавий. В його характері корінного волиняка ковальського роду гармонійно поєднувались і лагідність поліської умиротвореної природи, і водночас залізна непоступливість у відстоюванні своїх життєвих і світоглядних принципів. Певно, це йде від діда-коваля і… скрипаля.
Я запізнався з Олександром Теофіловичем ще на зламі п’ятдесятих-шістдесятих років. А, сказати б, «офіційно» він увійшов у літературне братство 1958 року, коли побачила світ його перша збірка віршів. Звідтоді Сашко був, як за нинішньою лексикою, «на слуху». І не тільки тому, що одна за одною виходили його поетичні книжки. А найперше — дякуючи особливості творчого почерку, де простота, в благородному поєднанні з прозорою глибиною, вабили композиторів різних поколінь, рівнів і рангів — від новобранців до вже класиків. Згадаймо хоча б пісні на його слова, з-поміж яких знаковими стали «Іду я росами», «Димить туман», «Тиша навкруги», «Троянди на пероні», «Тихо падає цвіт», «Щедрик», «Моя родина — Україна», «Журавлі». Названі і не названі тут, ці перлини і досі гучать свіжо, хвилююче, радуючи серце громади.
В чому ж таїна їхньої неперехідності? На одміну від багатьох нинішніх ремісників, які конвеєром плодять «тексти», спрощені до нульової відзнаки, а то й безграмотні до краю, Олександр Богачук ніколи не був «текстовиком». Він творив поезії, котрі й без музичної підойми звучать самодостатньо і переконливо.
Поет — це його біографія. Хай і тривіально звучить, але що вдієш, коли це — істина, потвердженням якої є і творчість Богачука. Обпалене війною дитинство відгукнулося в його поезії не скоромовкою хроніки, а золотими злитками особисто пережитого. Він не просто декларував відданість справі миру, а й реальною діяльністю — аж до того, що свої більш, аніж скромні статки, перераховував у Фонд миру.
Дехто волів би «звузити» палітру О. Богачука переважно до пісенної стихії. Те абсолютно неправомірне. Олександр Теофілович — поет поліфонічний. Його перу підвладні і афористична мініатюра, і замашна гумореска, і гостра інвектива, і сонет, і широкомасштабні епічні полотна, зреалізовані в поемах.
Стосовно його світоглядної позиції скажу так: Олександрові Богачуку не треба було «перебудовуватись» після проголошення незалежності. На відміну від перекиньчиків, які вчора служили одному режиму, а сьогодні — іншому, прикриваючи своє кар’єристичне угодовство «ревною любов’ю до неньки», — поет впродовж усього свого життя працював на Україну, і не робив з того «політики». Це просто суть його єства. Вітаючи суверенітет, він ніколи не опускався до обпльовування минулого. Не топтав могили своїх дідів і батьків, які на бранних полях Великої Вітчизняної відстояли і передали у спадок нам батьківщину і Батьківщину.
…Кожен приїзд Сашка Богачука ставав справжнім святом для київської літературної братії. Він володів особливим магнетизмом, який гуртував нас, різних за уподобаннями, симпатіями і антипатіями. Від нього віяло особливим теплом з ніжною прохолодою Полісся. Як нам нині його не вистачає!
Я доземно вклоняюся дружині і синам незабутнього Сашка, всім доброчинникам, котрі за шляхетного сприяння Волинської та Рівненської адміністрацій взялися за видання творів поета. Хай це їм запишеться на Небесах! І хай возрадуються читачі, зустрівшись із справдешньою Поезією!

Борис Олійник
НЕЗГОЄНА СЛЬОЗА

Коли несемо друга в домовині —
Схиляємо і думи, й знамено…
О, як-то мало треба тій людині!
І скільки того їй життя дано?
А як багато мріялось зробити,
Сягнути ще незвіданих орбіт!
І ось усі незвідані орбіти
Орбітами вінків замкнули світ.
Ступаємо, причавлені думками,
Окутуєм слова в тужливий жаль.
«Немає…» І розводимо руками,
І котиться полинова печаль.
І недруги солоне тулять слово,
Мовляв, ніхто подумати не міг,
Що невблаганна викраде раптово
І на всевічний забере нічліг.
Ого, ви навіть плачете, паскуди?
То виповзли не сльози — хробаки!
Забули, як хапався він за груди,
Коли точили ви — на всі боки?..
Зітхнув оркестр і флейтою чаїно
Кигиче, і голосить, і щемить…
Але громада цвинтарна камінно
Заціпла у граніті і мовчить.
Вклонилися німі вінки і квіти —
І з них над горем виросла гора.
Затихло все. А що тут говорити?
Лиш не мовчала матінка стара.
Жила людина — і нема людини…
Ще до горбків приліг один горбок,
Обернений важким обличчям глини, —
І все життя змоталося в клубок.
Змоталося… Ніхто вже не мотає
Ні нервів, ні печінки, ні душі;
Лише газета скраю заверстає,
Підпишемся гуртом — ТОВАРИШІ.
Зберем до купи всі літа і дати.
Рядки зігрієм щирим почуттям,
Що ми ще довго будем пам’ятати
І світлий образ, і палке життя.
Згадаєм, як палало його серце,
Що згасло, мов зоря, на півпуті.
Але… Але… Уже запізно все це!..
Напишем — хоч записуй у святі.
А він же був звичайним чоловіком,
Лиш незвичайно сяяло чоло…
Радів і плакав із двадцятим віком,
І не цурався пісні за столом.
Умів із другом хліб і сіль ділити,
Прощати і ненавидіти вмів…
Вдягнулася могила в пишні квіти
І в золото каліграфічних слів.
…Якби в житті ми вміли дарувати
Хоч половину тої теплоти, —
На душу не лягли б нежданні втрати
Крижинами могильної плити.