МІЙ КРАЙ
Волинь моя, прадавній краю!
Русявокоса полісянко,
Зеленочубий тихий гаю,
Озер манлива колисанко!
Стою й мовчу перед тобою,
Затамував душі акорди,
Щоб не сполохати спокою
Твоєї ніжності і вроди.
Скажи мені, о де взяла ти
Красу ранкової зірниці,
І прохолоду рути-м’яти,
І запах теплої живиці?
Волинь моя, мій рідний краю,
Дідів-прапрадідів колиско,
Я від землі до небокраю
Тобі вклоняюсь низько-низько!
МОНОЛОГ МАВКИ
…Я — Мавка лісова… І слово уста мої німії оживило. І я вчинила диво… я збагнула, Що забуття не суджено мені. Леся Українка «Лісова пісня»
Я — Мавка.
Я донька волинського краю.
Я казка поліська, що довго блукала…
Мене чарівниця покликала з гаю,
І вийшла я з казки і піснею стала.
Від серця до серця, від краю до краю,
Несли мене Лесині крила невпинні.
Та де б не була я —
завжди пам’ятаю,
Що рідна оселя моя —
На Волині.
Я знаю,
Що коси мої —
це берізки,
Я знаю, що очі —
озера блакитні.
Я знаю,
Що серце моє — українське,
В якому вогні засвітились досвітні.
Зійшли вони сонцем
Вродливої долі,
А темрява ночі навіки згоріла.
Живе у єдиному
Братньому колі
Дочка України — Волинь моя мила.
Хто з нею не бачивсь,
Приїдьте, будь ласка.
Там ниви,
Озера,
Гаї солов’їні.
Якщо не забули ви,
Що таке казка,
Її ви зустрінете в нас,
На Волині.
БАРВИ ПОЛІССЯ
Краю мій п’янкої рути-м’яти,
Серця та очей гіпнотизер,
Як мені тебе намалювати
Барвами ланів, гаїв, озер?
Ну скажи, скажи мені правдиво
Скільки маєш чар і кольорів?
Ненароком наче в дивне диво
Між гаями стежкою побрів.
Слухаю, як щебетом джерельним
Непорочна тиша тьохкотить,
Далина обличчям акварельним
Причаїлась чайкою на мить.
Не слова, а фарби підбираю —
Кольори веселки й джерела,
І малюю пензлем водограю,
Колосом і тишею зела.
Барви, барви — і моя картина
Оживає чарами в мені:
Зелен гай і зоряна калина,
Озеро і дівчина в човні.
А над плесом чайка сизокрила
Диригує… Але все мовчить.
Навіть нива колос нахилила,
І не озивається блакить.
Хоч і всякі барви обнялися —
Все одно німа краса моя…
Намалюю піснею Полісся —
Щебетом сопілки й солов’я.
Де озера, мов круглі столи,
І на кожному — сонця хлібина,
Там тумани мене сповили,
А гойдала червона калина.
Ще не знав я, що в очі мої
Хтось накрапав озерної сині,
А прадавні діброви й гаї
Дарували пісні солов’їні.
Причащався з того джерела,
Що само народилося в полі.
І росла моя доля, росла,
Виростала з джерельної долі.
УКРАЇНСЬКИЙ БАЙКАЛ
Звідки упав ти,
Мій Світязю-витязю,
В груди поліського краю?
Може, ти вилився
З серця Дніпрового,
Може, із серця Дунаю?
Може — ти пригорща
Неба глибокого?
Може — ти сік з незабудок?
Світязю, чуєш?
Давай поговоримо
Без ятерів і без вудок.
Знав я тебе
Ще з колиски високої,
Знав з материнської пісні.
Бачив чоло твоє,
Бурями зморщене,
Сонцем читав твої мислі.
Ось я до тебе
Прийшов на побачення,
Може, з тобою подружим?
Весело буде —
Затягнем веселої,
Сумно —
То разом потужим.
…Чайка черкнула —
І тріснула тиша,
Хвилі до хвиль загукали.
Ну, прокидайся,
Спинайся гривастими,
Мій український Байкале!
Може, нашепчеш
Мені очеретами,
Може, вустами лілеї:
Звідки упав ти
І став мені арфою —
Арфою пісні моєї?
ІНТЕРМЕЦЦО
Тиша підклала під голову руку,
Вкрилась туманом і задрімала.
Ти біля мене теж на руці.
Дивляться очі на зорі,
Зорі — на очі.
Мрієм…
Острів Світязя спить.
Сплять під берегом хвилі.
Камертон комариний
Бринить, як в ідилії.
Вигнувся місяця лук,
І стріляє зоря.
Тільки серце до серця —
Стук-стук.
Звідки острів цей взявся?
Як він вийшов
З озерного дна?..
А навколо —
Німа глибина.
Справді,
Звідки цей острів
Гостем
Серед Світязя?
Чуєш?
Мені здається,
Що острів цей —
Світязя серце.
І коли замовкають хвилі,
Воно завмирає,
Щоб слухати знову і знову
Наших сердець розмову.
Випурхнув легіт —
І по плесу побігла дрож.
Як йому холодно!
Змерз…
Хочеться душу зігріти,
Якщо не своєю —
Чужою любов’ю…
Тиша підклала під голову руку.
Спить.
Хто випрасував так озерну синь:
Ні складочки, ні зморщечки?.. Гладінь…
О як благословенно диха тиша,
Коли довкола все — анітелень!
Он між туманом і водою — ніша,
А з тої ніші — виглядає день…
Світає… Променіє кожна мить.
Трояндиться на обрії блакить —
Святкує світ нового дня зачаття.
Аж хочеться гукнути в тишу: «Гей!
А хто ж отам в беретиках латаття
Ступає тишком-нишком до лілей?
Чи водяник, чи той, що греблі рве?..»
…А сонце — випливає. Мов живе…
Прокинувся і вітерець чубатий,
Смикнув за плесо і пустився вплав,
«Як легко можна озеро гойдати», —
Зітхнув туман і сам на хвилі впав.
Розбунтувався сизо-синій хміль,
Перебирає срібні струни хвиль,
А понад ними — чайка метушлива,
Мов диригентська паличка зліта.
Є в кожної пори —
пора щаслива,
Є в кожної мети —
своя мета.
Навколо тиша — хвиля не моргне,
Екран озерний у німій покорі.
Лише лілеї сходять, ніби зорі,
І світять білим запашним огнем.
Синіє вись в глибокому просторі,
А разом з нею царство водяне…
Шушукнув човен — очерети гне,
Аж білі наполохалися зорі.
СОКІЛ
Так зветься над Стиром село,
Де мати мене народила…
О, скільки то літ відплило!
І де та хатиночка біла?
Немає. Не видно й на мить,
У спогадах лиш лебедіє,
І дідове горно пашить —
Запеченим обрієм тліє.
…Село моє, рідне село,
Ти звідало горя немало.
Війною розп’яте було,
Але підвелося і встало.
Село моє — Сокіл. Село
Натомлене й тихе, одначе
Підтвердило і довело,
Що ти соколиної вдачі!
ПАСТУШОК
Грому грізні гуркотять удари.
Затремтів, захвилювався ліс.
Хто пряде у небі сірі хмари?
Дощ нитками над землею звис…
Пастушок сховався під копицю.
Згорбились корови на стерні.
Блискавиця ловить блискавицю.
Поїзд мчить, і я стою в вікні.
Пригадав дитинство. Краплі-роси
Пальчиками стукають в вікно…
Вдаль дивлюся, — мо’, біловолосе,
З-під копиці вигляне воно.
У КАЛИНОВІЙ ХАТІ
Біля озера гай,
А в гаю казанець на багатті.
Закипай, закипай,
Наша юшко, в калиновій хаті.
Дим-димок голубий,
Як далекі, далекі вітрила.
Чи то хвилі прибій?
Чи то юшка уже закипіла?..
Ніч — як чорна стіна,
А стіну біле полум’я коле —
Буде юшка смачна,
Буде юшка така як ніколи!
Місяць плив з казанця,
А в чарчинах зірниця іскрилась.
Гріла пісня серця
І сама біля вогнища грілась.
Вечеряє земля:
П’є молоко туманів.
Ласує полуницями-зірницями,
Вслухається у світ борів-органів.
Заснула…
Сниться їй
Колосяний серпанок…
Окраєць місяця
Лишила на сніданок.
ПРОЛІСОК
Ще спить усе… А він уже прокинувся,
Зашелестів — і шкіриться зима:
«На тебе сніговицею порину вся,
Навік заціпенієш повзкома.
Захукаю лихою холоднечею,
І осліплю, і спопелю дотла!..»
А він встає,
хоч і на смерть приречений,
Зелені крила вип’яв зі стебла.
Вітри розреготались хуртовиною.
Ну що вітрам? На те вони — вітри!
А пролісок ховався під калиною:
«Накрий мене, калинонько, накрий…»
Наїхало хурделиці і віхоли,
Калину гнуть, що проліска хова.
Втомилися. Захекали. Затихнули.
Але й калина — ніби нежива.
Лише тремтіла вдалині осичина:
«Як добре, що не біля мене він,
А то була б, як і вона, скалічена
Або останній день пробив би дзвін…»
Вставало сонце під високим куполом,
І зводилась калина мовчазна…
Під нею серце проліскове стукало —
Озвучувала
Свій прихід
Весна.
ТРОЇСТІ МУЗИКИ ВЕСНИ
Задріботіли цимбали,
замерехтіли дощем.
Зливою,
Зливою,
Зливою,
загуркотіли бандури.
Скачуть смички блискавиць —
Ще вище,
Ще вище,
Ще!
Б’ють в барабани громи —
Бурі нам,
Бурі нам,
Бурі!
ЕТЮД
Нерестяться в хмарах
блискавиці,
Ліс принишк —
увесь заголубів.
Буде дощ із запахом
живиці,
А живиця — з запахом
грибів.
«Буде, буде!» —
громом на півнеба
Блискавиця вдарила
хвостом…
До грибів, звичайно,
юшки треба,
А до юшки —
пісню із вином.
Доки ми живем на білім
світі —
Хай життя зозулею кує,
Нерестяться хмари
у блакиті
І земля щедрішою стає.
«Дощі, дощі,
чи не втомились ви?» —
Земля питала голосом трави…
І відгукнулась громом блискавиця:
«Косу клепаю —
скоро косовиця!..»
ГРОЗА
Бабахнулись лобами хмари,
Мов круторогі дві отари —
Аж іскри із очей.
Задвиготіло. Застогнало.
Захилиталося — і впало
Невтриманим плачем.
А вітровій собі регоче,
Розбороняти їх не хоче:
Хай чубляться іще!
Земля радіє дивним дивом,
Смагою спраглою щасливо
Цілується з дощем.
Десь далеко-далеко
Клепле косу лелека,
А десь близько неначе
Чути — чайка мантаче.
Біля тихого ставу
Осінь косить отаву,
І лягають в покоси
Тепле літо і роси.
Біля тихого ставу
Осінь зносить отаву,
І, немов паляниці,
Посідали копиці.
ЗЕЛЕНИЙ ХРАМ
Сосни,
сосонки
та сосненята —
Височіє в три поверхи дах.
Невгамовна і затишна хата
Звірини, пташенят і мурах.
Відчинила нам райдуга браму —
І дихнув після зливи озон.
Ми зайшли до зеленого храму
Золотавих соснових колон.
Розбрелись поодинці на пошук
Молодечих осінніх грибів.
Маслюки аж просилися в кошик,
Ну а гриб у підпіллі сидів.
Де ж ховається він, ясновидий?
Чи зустрітися не закортить…
Мурашині кишать піраміди —
Не втихає життя і на мить.
Сосни,
сосонки
та сосненята,
І живиці терпкий аромат —
Чистоти і здоров’я палата
Найдорожча усяких палат.
КОЛО
Коли бусли відлітають,
Всі збираються зокола.
Тричі небо обіймають,
Вимальовуючи кола.
Перше коло, що ніколи
Не забудуть того краю,
Де озера, луки, доли
І гніздечко біля гаю.
Друге — тугою важкою
Замикає обрій сірий.
Третє — падає сльозою,
Нею котиться у вирій.
Коли бусли відлітають,
Кружеляють білоброві.
Нам автографи лишають
Найземнішої любові.
Не спиться…
Не спиться,
Хоч спати пора.
А в серці жалі, наче леза.
Я чую, як тріскає біла кора,
Я чую, як плаче береза.
Вслухаюся в себе,
Іду до беріз…
А вогник березовий — з хати.
Хотів я напитись
Березових сліз,
Щоб власні від них
Приховати.
ДЗВОНИ
Поема
Дев’ятсотлітнім іменинам Луцька
Пролог
Де вигнувся Стир, як натягнутий лук,
І стрілами в небо знялися три вежі,
Там чується й досі віків перегук
І запах смолистий лихої пожежі.
О Луцьк мій! Нехай же і пісня моя
Озветься тобою від краю до краю.
Хто дав тобі це блискавичне ім’я? —
Мов цілю із лука, коли вимовляю.
Серцями прапрадідів гордий порив
Правічно в тобі непокорою стука.
Стрілою влучав ти не раз ворогів,
Несхибно тримаючи пружного лука.
Ми здавна лучани, та з наших висої
Видніє не все за отим далекраєм…
І хі о його знає, чи то дев’ятсот,
Чи нам уже тисяча з гаком минає?
І
Час нам, браття, пісню розпочати
І згадати спомином глибоким
Рік тисяча вісімдесят п’ятий *
І його дев’ятсолітні кроки.
Хоч були вони важкі й тривожні —
Найкрутіші брали перевали…
Навіть орди злі, непереможні
Перед ними падали й зникали.
Гомін літ, немов далекі дзвони,
Котиться і виринає виром…
* Згадка про Луцьк в Іпатіївському літописі.
Купчаться й обнюхують ворони
Посивілий замок понад Стиром.
Три гранчасп вежі-ветерани
Згадують, як у часи неволі
Боронили честь свою лучани
І грядущі дні своєї долі.
Згадують.
А є про що згадати
Пам’ять їх — цеглина на цеглині.
Хто не крався тут хазяйнувати,
Пхався на володаря Волині?
Кралося і пхалось їх до біса,
Але кожен пожинав — що сіяв.
Не сховає жодна лжезавіса —
І своїх душепродажних зміїв
Всячині служили із завзяттям,
Ницились чужинцеві в догоду.
Забуття ганебне і прокляття
Залишились їм у нагороду.
Мул осів
А час своє одстояв.
Час не був ніколи тимчасовим.
Пам’ятає він своїх героїв,
Величас піснею і словом.
II
Навколо ніч. Заснуло місто.
Лиш місяць, наче булава,
Полки зірок веде врочисто
І шлях на обрій осява.
А попід берегом похмурим,
Крутим, як вдача козака,
Бриніє трепетом бандури
Сріблясто-зоряна ріка.
А ген високо над туманом
Чорніє замок вдалині,
Бувалим лицарем-уланом
Сидить на сивому коні.
Спогорда ситно поглядає
І хижо зирить навсібіч,
Бо там за мурами гуляє,
Догулює весільна ніч.
Сюди-туди прислуга біга —
Несе до кожного стола…
Радіє батько, що Ядвіга —
Дружина знаного посла.
Усе так чемно і ласкаво,
Поклони, тости молодим.
Ошаленіле «Браво! Браво!»
Спліталося на всі лади.
Пихтіло панство ожиріле,
Охляли жваві скрипалі.
А молода — дитятко миле —
Ковтала з тостами жалі.
Шукала поглядом жаданим
Лише одного між гостей,
Хто у душі її — коханим
Давно, не в’янучи, цвіте.
Мигцем зустрілися очима
Обох завмерли вмить серця…
О доле, доле невмолима,
Чого ж із іншим до вінця?
Молила господа святого,
За що так люто покарав?
І люто зиркала на того,
Що терся обіч у рукав.
Навіщо їй його палати —
Міста далекі та чужі,
Коли нема кого кохати,
Душі немає для душі?!
«Яка красуня!—гомоніли
Дзвінкі жіночі голоси.—
Уся як фея. Боже милий,
Хоч пий росу з її краси!
А він?» — хихикали обачно
І нахилялися до страв.
Кивали головами вдячно,
Коли хазяїн пригощав.
«Я ще припрошую за зятя
Підняти чари — і до дна!» —
І спалахнуло, як багаття:
«Сто лят, сто лят
Нєх жиє нам!..»
Оберка* врізали музики —
Завирував схмелілий шквал.
Підскоком вигуки і крики,
І вихиляси на весь зал.
* Назва танцю.
Сидить Ядвіга. Вся сумує —
І жаль, і жах її пройма.
Останню ніченьку дівує,
Впаде зорею — і нема.
Хоч біля неї точить ляси
її поважний чоловік,—
Не чує їх. Його гримаси
Бридкі, неначе водяник.
А він про всякії країни,
Ну і про свій авторитет.
Спитав захоплено дружини,
Хто малював її портрет.
Вся ожила. І мов світанок
Сяйнули очі голубі…
О милий Янек, милий Янек,
Єдиний спомин по тобі.
Так може лиш душа поета —
Священний дар чарівника!
Вона дивилася з портрета,
Але, звичайно, не така.
Брела русалкою по травах,
Були лілеї — за вінець,
У косах сонячно-русявих
Весело бавився вітрець.
Кружляє з подругами Янек,
Та на Ядвігу погляда…
Ах, як цікавило панянок,
Чом не танцює молода?
Крутив оберек до знесилля,
Втерався й зморено пашів.
Було це батькові весілля,
Для неї — похорон душі.
Але він того й не помітив.
Якби то мама… із стола
Взяла пучок рожевих квітів
Та Янекові піднесла.
Музики вигукнули: «Браво!»
І прикусили… А вона
Оголосила «дамське право» —
І вже мелодія луна.
А за столами—ніби крига,
Завмер здивований кагал.
Кружляють Янек і Ядвіга
Одні-єдині на весь зал.
Пливе із лебедем лебідка,
І хвилі музики пливучь.
Пліток мережилася сігка,
Лилася різна каламугь.
Сиділи гості, мов на палі:
«Чи збожеволіла вона?..»
Затихла музика. І в залі
Принишкла хиіро гншина.
Ядвіга вибігла і злісно
Спалила поглядом усіх.
Зваливсь на Янека зловісно
Кулак хазяїна… І — сміх.
Підпанки гнулися в лозину
І сатаніли, повні зла:
Як смів образити дружину
Вельмишановного посла?!
«Ти хто такий?!»
«його в холодну!»
«Хай знає бидло!»
«Тільки так!..»
Він за Ядвігу благородну
Готовий ребрами на гак.
Стояв збентежено-байдужий,
А зал — стовихором ходив.
Убіг знервовано хорунжий —
І всіх як стій охолодив.
«Панове!… Хвилечку уваги! —
І нахилив скупий уклін.—
Веде на Луцьк свої ватаги
Сам Наливайко… Ну а він,
Як вам відомо вже, панове,
Страшніший чорної чуми!..» —
Заклякло панство гонорове,
Мов кізяки серед зими.
«У місті теж нема спокою,
Ночами бродять бунтарі.
Кількох зловили за рікою,
Когось чекали до зорі».—
«Повісити — і то негайно!» —
Загув хазяїн. «Тільки так!»—
Схвалили гості одностайно,
Ховаючи свій переляк.
«Лайдаки будуть перебиті,
Уже готовий наш загін.
Іще одно: з цієї миті—
Усі до зброї, як один!»
III
Замкнули Янека в «холодній».
Сичали й досі перед ним,
Немов зміюки підколодні,
Оті облесливі пани.
Він знав іззовні їх породу,
І ліз у вічі верхній шик.
Тепер побачив і зісподу.
Важкими думами поник.
Кому служив? Кому сумління
І жар натхнення віддавав?
Носив би краще він каміння
І на Голгофу підіймав!
Нарешті все: остання плата —
Щілина неба й темна кліть.
Душа, ганьбою розіп’ята,
Волала кров’ю одплатить.
А як же там його Ядвіга? —
Й окутав серце сніговій.
Чи буде ще коли відлига?
І покотилася з-під вій.
Оглянувся. Невже почулось?
Підвівся. Слухає. Стривай.
Тихенько двері ворухнулись,
Шепнуло ще раз:
«Утікай!»
Ще сонце жевріло за схилом,
А вже копитами — ген-ген
Козацьке військо двиготіло—
Неслося крилами знамен.
Дивився й думав Наливайко:
«Оці ліси, луги, поля…
Якась чужа несита зграйка
Забрала в найми і ґуля.
А люд, зацькований нуждою,
Нестерпно стогне у ярмі.
Смикнув буланого уздою:
— Ану-но станем, коню мій.
Чи не отам, — ліси оглянув
І даль очима проколов, —
Принишк табун метких уланів
І виглядає з-за дібров?
Якщо не там, чого б ворони
Отак би зграїлись довкіл?»
Нутром почув.І два загони
Ярами рушили з боків.
А сам з бувалою братвою
Чекав причаєно в імлі,
Допоки там, на полі бою,
Не заіскрилися шаблі.
Пора — і здибився буланий,
Та заіржав з чагарників.
А вже розхрабрені улани
В’язали славних козаків.
Лилася кров. Ячала чайка.
Котились голови й тіла.
Безстрашна сила Наливайка
Найвідчайдушних повела.
А в Луцьку іменем корони
На шибеницях в цій порі
Захилиталися, як дзвони,
Людської кривди бунтарі.
Жовніри впоралися швидко.
Вони до цього — хоч куди!
Лише німі тумани свідком
Стояли сиво, мов діди.
Мовчали й чули, як грозою
Котився гомін козаків
І зброя кидалась на зброю,
І замок мурами тремтів.
Яріла даль. Ятріли рани.
Димів ще свіжою кинджал.
А вщент розтрощені улани
Скликали воронів на бал.
IV
Через поля, луги, діброви
Втікало панство, як хорти.
І тільки замок триголовий
Не міг нікуди утекти.
V
Збігалось місто звідусюди —
Будило дзвонами лучан…
Раділо все: земля і люди,
І цвів хоругвами майдан.
Неслося «Славаї» небесами,
Шапки підскакували ввись.
І Наливайко зі сльозами
Усій громаді поклонивсь
«Добридень вам у вашім граді, —
Сказав прославлений гармаш. —
Щасливі ми і дуже раді,
Що Луцьк однині буде наш!
Страждав він мукою важкою,
Але був дзвоном і в журі. —
І показав туди рукою,
Де ще звисали бунтарі. —
Ми поховаєм їх, як личить
Ховати лицарів — братів…
Кати свободи не позичать,
її не купиш у катів!
Докіль не станем козаками,
Гуртом не стиснемо шаблі, —
Довіку будем приймаками
Своєї рідної землі!..
Ще там кишить кубло зміїне, —
На замок очі нагострив, —
Але й воно дотла загине —
Зметемо клятих ворогів!» —
Довкола «Слава!» загриміло.
«Зметем! Зметемо назавжди!» —
За віру, честь і праве діло
Козацькі повнились ряди.
VI
Мовчав Наливайко… А Янек,
Повідавши все, що було,
Дивився, як раною ранок
Підводив криваве чоло.
Дивився й чекав нетерпляче:
Яка ж його відповідь жде?
Здавалося, серце гаряче
Стиснеться і кров’ю зійде.
Невже не повірив? А може,
Подумав собі мимохіть:
Прикинулось стерво вороже
І хоче довір’я купить?..
«Я вірю, — сказав Наливайко,
Неначе підслухав думки, —
Усе, що почув я — не байка,
А сповідь і спомин гіркий.
Але… чи ти зможеш підняти
Наш меч на жовнірів своїх?
Чи просто жадаєш відплати
За честь і любов без утіх?
Ми — військо свойого народу,
І доля, і честь наша — він.
Короні служити в догоду
Не буде ні батько, ні син!
Доволі пану й підпанку
Згинатися нам в три дуги…» —
І Янек сказав наостанку:
«Вони — і мої вороги!..» —
«Якщо воно так, ми єдині,
І ти нам єси не чужак.
Нехай же і шабля однині
Повірить, що ти є козак!»
VII
Не знав і Стир такої круговерті,
Хоч сам крутої вдачі все життя,—
Штурмують замок козаки уперті:
Пальба пістолей і гармат виття.
Клубками дим випахкують бійниці,
І ядрами шкварчать з усіх боків.
Пекельна злива свіжої живиці
Сичить зміїно з веж на козаків.
Навколо висне хмара чорно-біла,
Вилазять з неї привиди страшні.
А штурм кипить. Уже ніяка сила
Його не пересидить у борні!
Ущухли вежі. Лиш скрегоче лайка.
(Поміж собою жерлись паничі).
«Смалімо їх, — гукає Наливайко, —
Докіль самі не винесуть ключі!»
VIII
Усе затихло… Тільки замок
Смолою дихав, мов сосна.
«А чи жива,— подумав Янек,—
Моя Ядвіга чарівна?..» —
Хіба він міг таке гадати,
Коли ці вежі малював,
Що домалює їх з гармати
Жахними фарбами заграв.
Чи то в очах якась омана?
А чи примарилось на мить?
Невже вона — його кохана
Простерла руки і біжить?
Незчувсь і сам, коли жагою
Злились, п’яніючи, вуста.
Сльоза єдналася з сльозою,
Вінчала з веснами літа.
Світила першим дивоцвітом
Перед любов’ю і всіма…
А з вежі вовком недобитим
Хазяїн зирив крадькома.
Узяв пістоль, і зуби зціпив.
Навів з гарячої руки…
Стріляв у Янека. А вцілив
У серце рідної дочки.
…І кров червона палахтіла…
Замкнула очі темна ніч.
Дівочі рученьки безсило
Упали з Янекових пліч.
«То їм іще замало крові? —
І Наливайко аж скипів.—
Отак-то блазні гонорові
Воюють підло із кутів!» —
Заклекотіло — до відплати,
І гнів заціпився в граніт.
Вогнем промовили гармати
Своєї помсти заповіт.
Епілог
Той мур над синім Стиром височить,
Як сивий свідок згорблених століть.
Ніяк не можу примиритись я,
Чому на ньому Любарта ім’я?
Тут мій прапрадід камінь піднімав
І, каменем розчавлений, упав…
Не раз, не два приходив я сюди,
Шукав його загублені сліди.
Вклонявся я не Любартові, ні,
А прахові прапрадіда в стіні!
ПРОЩАЙ, ВОЛИНЬ!..
Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок! Леся Українка
Прощай, Волинь, мій рідний краю.
Душі священне джерело…
Не винен ти, що покидаю
Своє коріння і стебло.
Не плачте, верби і тополі,
Сестриці туги і вітрил.
Не винні ви, що на престолі
Сидить вгодований дебіл.
А з ним без совісті і честі
Шинкують ниці наймити.
їм гавкни — і на перехресті
Тебе готові розп’ясти.
Вони страшніші скорпіонів.
Доноси, наклепи — їх корм.
Дотримуються всіх законів
І вигідних для себе норм.
Ще буде час, і прийде кара,
Нікого з них не обмине.
А поки що, як чорна хмара,
Жене недоленька мене.
Прощайте, друзі і знайомі,
І ви не винні, що мені
Нема оселі в ріднім домі,
Мов у далекій чужині.
А що ж кому казати маю,
І нарікати, і клясти,
Коли од краю і до краю
Усе під мулом глупоти.
Прощай і ти, моя родино,
Сльозою серця не коли.
Я ще вернуся неодмінно,
Куди б дороги не вели.
Вернуся — піснею своєю,
Своїми думами вернусь
І тихо з рідною землею
На віки вічні обіймусь.
ЯБЛУНЯ
Яблуня обліплена плодами —
Аж гілля упало на штахет
Позвисали, сяючи над нами,
Соковиті сонечка ранет.
Срібний провід бабиного літа
Прокладає осінь — до зими.
Яблуня, антенами обвита,
Подає прохожим позивні:
«Чуєте, як падають?
Беріте,
Пригощайтесь, люди,
в добрий час.
Тільки не ламайте мої віти,
Мої руки,
Я ж — частую вас…»
ЦВІТ РОСИ
Нема в житі ніжнішої краси,
Коли зоріє в лузі цвіт роси.
Зоріє в нім веселками всіма
Весна і літо, осінь і зима.
Його не купиш і не продаси,
Не визбирає око з-під коси.
Собі не заховаєш крадькома,
А доторкнися — і нема, нема…
Його зібрати може у букет
Лише душею істинний поет,
І оживе у пісні цвіт роси
Любов’ю непорочної краси.
БІЛЯ БЕРЕГА ЧОВЕН
Біля берега човен —
Біля власної долі знедолений.
Біля берега човен —
До стовпа, мов невільник, прикований.
Біля берега човен —
Вдалеч дивиться, дивиться, дивиться.
Біля берега човен —
Журно хилиться, хилиться, хилиться
Біля берега човен…
Воля з веслами — казкою, казкою.
Біля берега човен —
Ланцюгами все брязкає, брязкає.
Біля берега човен…
СІТЬ
Червоний місяця берет
На Чорне озеро упав.
Тремтить сонливий очерет
Біля нескошених отав.
Зашелепіло. І з човна
Сповзає невід. Тишина…
…Чатує щука, чи нема
Якої здобичі… І вмить…
Ага, попалася й сама!
Уже не випустила сіть
Втікає човен. А за ним
Залопотіло два човни.
Куди втечеш? Нема куди,
Ліхтар упився, як змія.
Не замести свої сліди
Є сіть на кожного своя.
НОСТАЛЬГІЯ
Ріко, ріко, ти цілий вік
Женеш до моря свій потік,
Ридаєш там, немов дитя,
Але — немає вороття.
Ридай і плач до гіркоти —
Бо в морі ти — уже не ти.
Солоний сум, солоний біль
Зітхають хвилями до хвиль.
«Бувайте здорові, живіте багато», —
Сябри затягнули широко, завзято.
Котилася пісня на хвилях веселих,
Чоломкався щиро із келихом келих.
А ми їм своєї: «Ой хмелю мій, хмелю»,
І пісня по вінця наповнила стелю.
Не так-то й далеко від рідної хати, —
Від Луцька до Бреста рукою подати.
Стелився барвінок і рута не в’яла,
На щастя й на долю зозуля кувала.
Альонині мрії пливли рушниками…
І Галя до гаю пішла з козаками.
А хлопці-молодці коней розпрягали,
Дзвеніли бандури, бриніли цимбали.
І Ясь накосився, пішов до дівчини,
І знов цілувалися повні чарчини.