ПАМ'ЯТЬ - Олександр БОГАЧУК

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Може, дехто дорікне: «Зібрав страхіття
Давно засуджених фашистських злочинів
І ще раз виставив на суд.
Чи варто ворушити попіл
І експонувати спалений крик
На тлі загоєної тиші?
Чи не краще скупати серце
В купелі солов’їного щебету,
А зіницями слухати музику сонця?..»
Звичайно, краще.
Але…
Дорогий читачу!
Хоч на мить
Піднімися щаблями наболених рядків
На Голгофу людського горя.
Якщо твоє серце
Спіткнеться і защемить —
Не вини автора цієї жахливої драбини.
Чуєш,
Не піддавайся довірливою наївністю
Зрадливій тиші…
Вона — не спить…
Дрімає…
І, дрімаючи, вигойдує
Новітню трагедію.
Стань своєю совістю над світом —
І світи йому.
Стань своєю мужністю —
І підніми дух мужності мільйонів.
Спини жах!

ВІЙНА

…Ще спала затуманена земля,
А небо вже здригалося в злобі.
Ніхто не знав, не відав, звідкіля
Летить війна з хрестами на собі.

Хрести у небі й на землі хрести,
І мати впала з немовлям хрестом.
Так, пам’ятаю, почалась ти, —
Будь проклята усім своїм єством!

А на траві розвитий сповиток
Шукає материнського тепла…
На вбитій гілці корчиться листок,
Вмирає разом з квіткою бджола.

Земля і небо на ножах —
О жах!
Зітхнули очерети хором:
«Сором!»
А хвилі — під лататтям —
Прокляттям.
Вітри завили вдалині:
«О, ні! Вій-ні!
О-о, ні! Вій-ні!»

Війні прокляття і ганьба злодіям,
Отим новонародженим батиям!

ОСКОЛОК

Я знайшов осколок в борозні весною,
Може, тут солдата він убив колись,
Може, через нього став хто сиротою,
Може, через нього сльози пролились?

Я це чорне жало дав перетопити
На звичайні пера, щоб у тишині
Ними написали на уроці діти:
«Мир народам світу, а війна — війні!»

НІ!

…Так і залишилось на стіні
Випечене кров’ю слово — «Ні!»
Докопайсь, фантазіє моя,
Чий же це автограф? Кров чия?
Може, це заціпив стогін мук
Ще один незнаний Гаврилюк?
Може, це вписали гнів і біль
Невідомі — Фучік і Джаліль?!
Хто б не був, але це був поет —
Незборимий голос із тенет!
Так! Поет, хто кров’ю на стіні
Випік свій останній подих — «Ні!»

ПАМ’ЯТЬ

Важкою мовою фактів і цифр промовляють гранітні плити Луцького меморіалу: війна спопелила понад сто волинських сіл і забрала 176 тисяч життів мирного населення.

Пам’ять стає на чати. Брови як тінь.
Що таке чорне лихо — знає Волинь!..
Знає — і не забуде вічно вона,
Як лютувала смертю клята війна.
Дико дотла косила в хижім вогні,
Клала в покоси димом ночі і дні.
Мовчки читаю цифри — важчі могил:
Скільки людей убито, спалено сіл.
Серце моє навиліт жах проколов —
Ні, то не просто цифри — попіл і кров!
Низько схиляю думи — біль земляків, —
Ні, то не просто цифри — стогін і гнів!
Злився навік з гранітом сивий метал.
Вийшла скорботна мати на п’єдестал…
Вийшла і підвелася на повний зріст.
Дише безсмертям нашим полум’я зміст.
Сяйво його не згасне в бурях століть —
Вічним вогнем на чатах пам’ять стоїть!

ВЕРТАЛИСЯ СОЛДАТИ

Верталися солдати із війни…
Життя яріло молоденьким житом.
Ще не було подібної весни,
Щоб так салютувала буйноцвітом.
Чи то для тих, що впали назавжди!
Чи для живих, що їхали додому!
І тим і тим заквітчані сади
Салютували зоряно без грому.
І пісня поверталася з війни,
Ота, як розпрягали хлопці коні,
Коли прийшли до Одера вони.
Щоб зачерпнути в шоломи солоні
Верталися надії довгих літ
І мрії квітли, хоч боліли рани.
І навіть мертві, ставши на граніт,
Непереможно вийшли на майдани.

КЛЯНУСЬ!

Я чую серцем ваших серць биття,
Брати мої із братської могили.
Спасибі вам, що ви мені життя
Своїм життям незгасним доточили.

Коли мовчить під росами трава
І дивляться на мене чорні плити,
Я чую з глибини німі слова:
«Кохані, як уміли ми любити…»

Брати мої, клянуся вам, клянусь
Тією клятвою, що ви писали кров’ю:
Я вашими очима додивлюсь
І докохаю вашою любов’ю!..

А як мене покличуть сурми в путь,
Піду, як ви, на бій за Батьківщину.
Якщо й проб’є вогнем ворожа лють,
То тільки груди, груди, а не спину!

Коли прийде моя остання мить —
Віддам за вас, мої нащадки милі!..
Стебло вогню із братської візьміть
І посадіте на моїй могилі.

СИНИ

Ідуть вінки до братської могили,
Несуть весну — любов свою несуть.
Задумався солдат закам’янілий,
Як і тоді, йдучи в далеку путь.

Узяв на руки хлопчика… А мати
До неба заламала тугу рук.
Сини мої! Солдатики! Солдати!
Димить дорога, тільки стогне брук.

І падають на дим пекучі сльози.
А там, за димом — паща далини
Ковтає за обозами обози,
Дожовуючи п’ятий рік війни.

Нажерлася! — аж в горлі чорно стало.
І скорчилась, як свастики хрести…
Мого народу лихо не приспало —
Він до життя збудив усі світи.

Йдуть воїни, поскрипують протези
До тих, які не вийдуть вже навстріч.
Схиляються над братською берези,
Немов медсестри в ту останню ніч.

А ось і мати. Та старенька мати,
Що виплакала очі при вікні…
Ведуть її онуки — два солдати —
Сини синів, що впали у борні.

Спинилась біля братської могили,
Ось тут вони, — шука руками — де!
І руки, ніби чайки, затремтіли,
І камінь пригортають до грудей.

Стоїть солдат на сивому граніті,
А серце б’ється полум’ям зорі…
…Війна не закінчилася на світі,
Коли ще й досі плачуть матері.

БІЛЯ БІЛОЇ ХАТИ

Біля білої хати біліє його голова,
Біля білої хати —
він і милиці на причілку.
— Дядьку Панасе, —
Приходить вдова, —
Нагостріте, будь ласка, пилку.
— Дядьку Панасе,
Зламались граблі,
Гляньте, які щербаті! —
Дядька Панаса знають в селі,
Знають у кожній хаті.
Біля білої хати
мліє дошка у теплій смолі.
Біля білої хати
гемблик бігає по причілку.
— Діду Панасе, —
Приходять малі, —
— Зробіте, будь ласка, сопілку.
— Діду Панасе,
Мені літака…
— Човника, діду, зробіте —
Біля причілка юрба гомінка —
Сонце,
Дідусь
І діти.
— Чий ти, кирпатий?
— Івана Смичка!
— Видно… А ти?
— Я — Степана Калини!
— Бачу… А ти?
— Василя Шевчука!
— Ну, а ось ти?
— Я?.. Я мами Марини. —
Падає гемблик із дідових рук,
Стружка зітхнула прим’ята…
— Діду Панасе, а він — байстрюк,
У нього немає тата!.. —
Хлопчик всміхнувся.
Усмішка крива.
Вії сльозу прикусили.
Дав би він здачі за ці слова,
Тільки не має ще сили.
— Як тебе, хлопчику, звати?
— Максим.
— Хочеш сопілочку мати?
Завтра приходь, як будеш з роси
Додому корову гнати. —
Хлопчик — ні слова.
Тільки з-під вій
Блиснув клубочок вологий.
Душу кололи дві кички живі —
Дідові ноги.
— Що ж ти замовк? —
І діда рука
Впала на плечі хлоп’яті:
— Може, зробити тобі вітряка,
Щоб стрекотів на хаті?
— Краще мені!
— І мені!
— І мені!.. —
Задріботіли діти.
— Ну а тобі?
Не хочеш? Ні?
Що ж би хотів ти?! —
Очі дитячі в дитячій журбі
Дивились
На милиць роги.
«Діду,
Зробіте ноги собі,
Такі,
Щоб ходили, ноги…»

ДУМА ПРО КОРТЕЛІСИ

Бачу, ніби у сні,
Те поліське село,
Закривавлений дим
Над лелечим крилом.
Бачу яму, як ніч,
І три тисячі пліч,
Що навіки
В ту яму лягло.
Чуєш, земле?
Підніми ти їх стогін,
мов дзвін.

Чуєш, земле?
Загрими,
Щоб здригнувся весь світ,
Щоб ніхто не приспав
Наших весен і літ,
Підніми ти їх стогін,
мов дзвін.

Болем в серце мені
Б’ється зболений стук
Спопелілих сердець
І заламаних рук.
Чую голос німий
Із важкої пітьми, —
Із могили
Закопаних мук.
Чуєш, земле?
Підніми ти їх стогін,
мов дзвін.

Впала в тишу роса —
Плачуть зорі здаля,
І планета моя
Неспокійно кружля.
Йду я ночі навстріч
І вслухаюся в ніч,
Чи не тріскає
Сива земля.
Підніми ти їх стогін,
мов дзвін.

СТОГІН ЗЕМЛІ

Уривки з поеми

У таємному фашистському наказі від 22 вересня 1942 року значилось коротко: «Рота „Нюрнберг» знищує Кортеліси». Так було розстріляне і спалене дотла одне з найбільших волинських сіл. Минув час — і пам’ять людська спалахнула Вічним вогнем, а на високий Пагорб жертв зійшли у бронзі нескорені кортелісці. Зійшли і стали над світом, щоб іменем життя винести вирок війні.

Я єсть народ, якого Правди сила
Ніким звойована ще не була.

Павло Тичина

ПРОЛОГ
Пахне світанок, настояний вереснем,
Знов прокидається тихе село —
Пісню співаю воскреслим Кортелісам,
Важко ридаю над тим, що було.

Серце стискається й пульсом наболеним
Стукає в скроні і стукає в світ.
Тільки торкнися — і вибухне полум’ям
Гнів затамований, мов динаміт.

Хто там окроплює душі отрутою,
Свастики тінь заховавши в собі,
Ніби вже досить війною забутою
Нерви кошматити мирній добі?!

Ні, не забути нам! Завжди палатиме
Вічною славою й Вічним вогнем
Подвиг, освячений битвами ратними
І переможним омріяним днем!

Скільки убито! І скільки повішено!
Все це забути! Ганеба і зло!..
Чую, як зболена пам’ять притишено
Йде до могил і схиляє чоло.

І
Було це в сорок другім році,
Як відлітали журавлі…
То тут, то там ціпи на тоці
Перекликалися в селі.
Негайно ж треба змолотити
І заховати як на те…
А то припреться фріц неситий
Все до зернини підмете.
Де вчора ще дрімала скиба,
Прокинулась озимина.
Війна війною, а без хліба
Не навоює і вона.

II
Присіло сонце, і з діброви
Повіяв легіт холодком.
Пройшли напашені корови,
Аж запаріло молоком…
А з-над озер тумани сонні
Бредуть ліниво, як воли,
І дід вусатий на ослоні
Плете із лика постоли.
Кахикає та на Максима,
Свого онука, погляда.
Досадно знизує плечима:
Латає, бач, біду біда.
«Плести — то штука не велика, —
Промовив гірко. — Довелось
Змінити молота на лико,
І постоли клепаю ось…
А що робить? Зима на носі,
А внуків тих — як сарани.
Всі до одного голі й босі,
На двох; — і чоботи, й штани».
Село хоч бідне на достаток,
Зате багате на дітей.
Дідусь — немов пошитий з латок,
А серце має золоте…

III
Пора вечеряти.
Надворі
Клубоче пара з баняка.
Сипуча бульба —
наче зорі,
У мисці —
хмарка молока…
Якби ще шкварочок рум’яних!
(Уже давно їх не було).
Дванадцять ложок дерев’яних —
І вся сімейка за столом.
Смакує тиша… Навіть чутно,
Як комара дзвенить струна.
«Іде зима, а в хаті скрутно…» —
Завмерла мати мовчазна.
«Коли ж ходитимем до школи?» —
Питають батька хлопчаки.
Слова оті
пекли й кололи,
Та лиш промовив:
«Час такий…»

IV
Забула юнь про вечорниці,
Село німе, як та вода…
Лише Максим біля ялиці
Свою кохану вигляда.
Орися викралася з хати
І хутко стежкою іде,
Щоб із коханим постояти,
Припасти до його грудей,
Хоч мить надіями зігріти.
Яке то щастя — мила мить,
Коли в душі гарячі квіти
Колише серце і щемить!
Не йде — а крилами до нього,
Душею й думами навстріч.
Згадався сон…
Іще такого
Не дарувала жодна ніч.
Таке примарилось, приснилось,
Що вся і досі мліє в нім.
Аж прокидатись не хотілось
Од щастя млосного у сні.
І знов усе так зримо-зримо
Замерехтіло, ожило…
Що нібито її з Максимом
Веде до шлюбу все село.
Спішить Орися до Максима,
Уся збентежено-дзвінка,
І сон, як мрія невловима,
То виринає, то зника.
Окутав землю сонно-тьмяну
Осінній жаль і карий сум.
Обняв Максим свою кохану —
Ще нерозплетену косу.
А десь далеко ворон кряче.
Не спало лихо…
А в гаї
Два серця тьохкало, неначе
Защебетали солов’ї…
Орися русою косою
Його за шию обійма…
Любов невинною росою
Світилася між обома
І в несполоханій покорі
Вустами кликала вуста.
Хмеліла ніч.
П’яніли зорі
І падали на болота.
«Невже то правда, —
і Орися
Пливе думками в небеса, —
Що як згаса вгорі зірниця,
То це життя чиєсь згаса,
А як запалюється — значить,
Чиясь народжується мить?..»
Але юнак тих зір не бачить:
Вона для нього вся зорить.

V
Як місяць хмарами закрився —
Защелестів тривожне ліс…
Війнуло страхом. І Орися
Сховала очі, повні сліз.
Невже прощається з коханим?
Журбою хмарило з-під брів.
Незчулися, як за туманом
Окраєць неба зажарів.

VI
Ніхто не знав, що гадь фашистська
Уже оточує село…
«Максиме, чуєш! Щось он близько
Задвиготіло… загуло…» —
«Людей потрібно сповістити,
Щоб розбігались хто куди!»
Машинний гул несамовитий
Змішався з галасом орди.
«Орисю! Слухай, моя мила:
Я сам — в село, а ти тікай!
Бігом туди, де Яр-могила,
І там на мене зачекай…» —
«Ні-ні, Максиме! Лиш обоє!
А що, як куля дожене?..
Хто перев’яже і напоє?
Візьми з собою і мене!»

VII
Біжить Максим, а з ним Орися…
Жахна тривога — навздогін.
Народ в селі заворушився,
Закалатав на сполох дзвін.
Земля зарошена здригнулась,
Упав зловісний ураган:
Куди не глянь —
більматі дула
Людей зганяють на майдан.
Кого до школи,
та не вчитись,
Хоч кожен клас — дітей копа.
Кого до церкви —
не молитись,
Хоча пригнали і попа
А он Орися. Вже на неї
Чужинець ласо погляда…
За дві коси, немов лілеї,
Потвора шарпає руда.
Хоч руки скручені в Максима
І змієм звився мотузок,
Накинувсь тілом і очима,
Пропік зубами до кісток.
Тарахнув постріл… І Орися —
До милого, немов стріла…
Максим ступив… і заточився.
Але упасти не дала.
«Льос! Льос! *
До церкви! Йди відмолюй
Свої, паскуднице, гріхи!» —
«Украв ти, гаде, мою долю!..

* „Марш! Марш!” (Нім.)

Будь проклят, нелюде лихий!»
І до Максимового серця
Припала. Слухає… І знов:
«Ще стукає. Ще ніби б’аться.
О боже! Як вогніє кров!..
Максиме! Чуєш? Озовися!
Очима хоч заговори…
То я… то я, твоя Орися!
Якщо… й мене ти забери!
Ні, ні, ти будеш! Я загою!
На світі є немало див!..» —
«Льос! Льос!» —
і виродок ногою
Обох на землю повалив.
І звідки та взялася сила —
Орися мовчки в два крила
Свого коханого схопила
Й сама до церкви понесла.
А там, куди не подивися, —
Хустини, й діти на руках,
І плач приглушений… Орися
Шукає воду по кутках.
Захлюпотів сіренький глечик,
Криваву рану обмива.
І заярів очей краєчок,
І глянули німі слова.
«Максиме, рідний! Озовися! —
Благає, кличе, обійма. —
То ж я… поглянь! Твоя Орися!»
І очі — в очі… і пітьма —
Ікони й люди — чорним колом.
Не зна й сама, куди бреде —
Вертається… А серце болем
Виколюється із грудей.

VIII
Не всіх загнали в церкву й школу.
Ще ждало п’ять глибоких ям
Свого кривавого засолу,
Коли замкнули божий храм.
І він почавсь! А говорили:
Скликають, іроди, на сход…
Аби загнати до могили.
Така мораль отих заброд!
Хіба надія може бути,
Коли ошкірюється звір?
Хіба чужинцеві збагнути,
Чого наш дух наперекір?
Іще ніхто, ніхто ніколи
Його з нас вибити не міг,
Які б нагайки не пороли
І не виляскував батіг!..
Ми —
не осика й не лозина,
Тремтіти й гнутися не нам.
Свободолюбна Україна
Не дасть пощади ворогам!

IX
…А поки що женуть до ями.
Ніхто не знає, де чия…
Дівчатко горнеться до мами —
Чорнявокосе ластів’я.
Ще спати хоче. Ще дрімота
Злипає вії. Та не спить.
На дні сльози ховає потай
Солоне материне: «Цить…»
Хова й питає безголосо:
«Звідкіль взялися ці дядьки,
Що на усіх — очима косо,
Мов ненажерливі вовки?
Чого гарчать несамовито
І підганяють, щоб бігом?
Чого он той своїм копитом
Бабусю копає? Чого?!»
Бентежні чорні оченята
Росою сліз заволокло:
Шукали братика і тата,
Але не видно їх було.
Ступають люди. І в тривозі
Усяк заглиблено притих…
Ну, а старих везуть на возі
(Подбали, гицлі, і про них!).
Сидять закутані бабусі,
Що гріли кості на печі,
Діди в полатанім кожусі,
Кортеліські бородачі.
Сидять задумано. Куди-то
І їм дорога пролягла?..
Вони не кидали і літом
Свого домашнього тепла.
Мета бандитської програми
Була конкретна і чітка:
Змести село, зарити в ями
Всіх — від колиски до ціпка.
«Куди ми, мамо? Мамо, мамо!
А де ж наш тато і Петрусь?..
І їх! І їх кудись так само?
Я так боюся… так боюсь!..» —
«Йо-йой, не плач, моя дитино.
Вони десь тамечки… Вони…
Вони знайдуться неодмінно.
У нас — ні крихітки вини…» —
«І будем вкупі?» —
«Будем, доню…»
А хтось рвонувся і побіг.
Сипнули постріли в погоню —
І втікача скосили з ніг…
Мовчали люди. Лиш скорботно
Схиляли голови в той бік,
Де впав на груди принародно
Усім знайомий чоловік.
«Ну, і чого було втікати? —
Озвався дід в старім брилі. —
Що він ні в чім не винуватий,
То ж кожен знає у селі.
Хоч не орав він перелоги,
Та шив од шапки до штанів.
Ходив собі до синагоги,
Людей і бога не гнівив…
І вже нема.
Ніхто б не видав…
Ось розберуться —
й розженуть…» —
«Льос! Льосі»
І куля — в спину діда.
І світ — не світ, а каламуть.
І знов над стихлими рядами
Сичало «Льос!», як та змія…
Дівчатко горнеться до маки,
Чорнявокосе ластів’я.
А їм назустріч — сонце раннє
І яма-рів неподалік…
Цілує матінка востаннє,
І вже обоє — там навік.
Ні, то не клекоти лелек тих,
Коли блакитно кличе даль,
А клекіт гуків кулеметних —
Аж розпашіла чорна сталь;
І не курликань перекати —
Трикутних арф над тихим днем,
А гаркіт черг — аж автомати
Шалено давляться вогнем…
А щоб не так було їх чутно,
Мотори ревище зняли…
Продумано все абсолютно
Трикутним планом* , що й коли.
Продумано. Один гостинець
Привезено на всіх і вся.

* План кривавої акції мав назву „Трикутник”.

Х
А навкруги —
прокляття, крики,
І план, і стогін, зойк і хрип.
Село — мов привид вогнеликий,
Червоно-чорний смолоскип.
Куди втечеш, коли довкола
На всіх чатує люта смерть?
Палахкотить пекельно школа,
Набита діточками вщерть.
Гогоче церква, повна люду
І повна полум’я й знемог.
Страшнішого страшного суду
Не видумав би навіть бог…
Сичить смола, немов гадюки,
На стінах корчаться святі…
Ісус Христос, розвівши руки,
Мовчав безсило на хресті.

XI
Мені болить слізьми і кров’ю
Не тільки п’ять напухлих ям,
А й вся Земля, що із любов’ю
Своє життя дарує нам.
Ми не чиїсь — її ми діти»
І Сонце нам одне встає…
Його не можна поділити
Ні на «моє», ні на «твоє».
Всім усміхається в блакиті
Вустами ласки й теплоти…
І світ у нас один на світі,
Хоч, може, й інші є світи.
А в нім є в кожного єдина —
Чи то велика, чи мала —
Своя одвічна Батьківщина,
Колиска рідного тепла.
Вона піснями й колосками
Єдна минуле з майбуттям.
До неї серцем і думками
Завжди обернені чуття.
А щедре Сонце із Землею —
Подружжя спільної мети —
Добром і вірністю своєю
Навчають віри й доброти.
Та вірять, вірою зігріті,
Що людство вирівняє путь,
І хижих нелюдів на світі
Убиті сльози не минуть!

XII
Лежить Максим. І тільки рана
Ще кров’ю дихає і б’є…
А вже над ним його кохана
Сама вся факелом стає.
Собою світить!
І над світом
Іде у чорному вона
Осипалась гарячим квітом
її сімнадцята весна…
Орисю, зоре промениста,
І непорочна, і пречиста,
Хіба могла ще вчора знати,
Коли любов його пила ти,
Що повилазять із діброви
Не люди — гицлі-людолови
І з світанкової заграви
Благословиться день кривавий?!
А вчора день був, як на диво, —
Пречистої Марії-діви…
Куняло небо. Спав месія.
А десь отам «Аве Марія»
Неслось. Виводили набожно,
І милосердно, і тривожно,
Схиливши чола, наче тіні,
У Нюрнберзі чи у Берліні.

А тут, під куполом стозорим,
Ридало полум’я. І хором —
Смолою, муками і шалом
Любов із вірністю єднало.
І купол рокотом червоним,
Жаріючи, хитався дзвоном.
Хитавсь. І зорі бутафорні
Затріпотіли в ямі чорній
І тріскали, як самопали,
Докіль із неба не упали
І чорно-бурими димами
Лягли під ноги рушниками.
Єднаються Максим й Орися,
Серця вогнем переплелися,
Уста — з гарячими устами,
Літа — з жагучими літами.
Лише розплетено в заграві
Звисають коси ті русяві.
Лягають іскри, наче квіти,
Щоб так уміли всі любити!

Вже репнула на церкві баня
І мертво хилиться набік.
Упав останній крик благання —
Людський невикричаний крик.
Останнім дзвоном дзвін звалився —
Земля громами загула…
Весь білий світ, усе Полісся
Почули стогони села!
Осліпло небо димом сивим,
А сивий стогін землю пік.
Отак Орися із Максимом
Вогнем з’єдналися навік…
І тільки попіл їх щоночі
Через усі літа й часи
Дивитиметься очі в очі
Очима сивої роси…

Коли скінчилося єднання
Лихої долі і страждання —
Згоріли мрії, муки, зорі,
Іконостасний крематорій:
Лише жаріє жаром крові
Печаль незгасної любові.
А як остання вмре жарина,
Зійде із неї горобина
І вибухне багряним гроном.
Не гроном —
Дзвоном!
Дзвоном!!
Дзвоном!!!

XIII
Усе… Закінчено роботу —
Ретельно здійснювали план,
Гуртом «трудилися» до поту,
Пора на шнапс і на шампан.
Ґелґочуть жваво між собою,
Спішать веселі до машин.
Неначе їдуть не з розбою,
А із весілля чи хрестин.
Було весілля…
Чули люди,
Як двох поєднано вогнем…
Тремтять убивці!
Плата буде,
І день отой вас не мине,
Благословенний, незабутній,
Пробитий кулями наскрізь.
І «Нюрнберг» ваш,
і план трикутний
Згадають в Нюрнберзі колись!

XIV
Згадають! Пам’яті людської
Не спопелити і не вбить…
Село, село!.. Ти ще чуми такої
Не відало за п’ять своїх століть.
Бувало, тиф чи інша нагла хиря
Пройде з косою. Але щоб отак?..
Ще звіку не було такого звіра
Між диких, ненажерливих звіряк!
Усе — дотла. Невже ніде нікого
Не пощадила та година зла?..
Невже ніде і паростка живого
Не залишила від всього села?!
За димом дим — і чорною горою
Ворушиться, півнеба підпира.
Невже лісам лиш думою гіркою
Залишиться потворна ця гора?
Ні, бачив ліс, як бігли білі тіні,
Металися, і падали, й повзли,
І там, за комишами, у долині
Ховалися у хвилях борозни.
А кулі, кулі осами над вухом —
І все туди, де сірі комиші.
Вишукували вигостреним нюхом
Живої крові, крові і душі.

Біліла в борозні чиясь хустина,
А ще біліш — відкинута рука.
У білій льолі сплакана дитина,
Тягнулася до згаслого соска.
Тягнулася, шкреблася і сповзала,
Безсило захлинаючись плачем,
Зморилася, скотилася і впала,
Заснула біля мами калачем.
Жахався ліс. Усе було так видко,
Аж з-під кори сльозилася смола.
Він був не тільки
занімілим свідком —
Рятівником для декого з села.

XV
Ще довго тліло попелище
І голо никав вітерець.
Село —
трьох тисяч кладовище
Замучених людських сердець.
На місці дикої хуртечі,
Наруги, лютої стрільби
Стояли припічки і печі —
Німі надгробники журби.
Було село…
Було — й немає.
Ніде не писне навіть сич.
Померло сонце — і за гаєм
Його сховала темна ніч.
Ще прилетить сюди лелека,
Збудує з лелею кубло…
А поки що лише здалека
Дивились люди на село.

XVI
Було село…
Було — і згасло.
Лише в закінченій імлі
Лякало всіх зловісне гасло:
«Хто ступить —
буде у петлі!»
Минали люди.
Тільки вітер
Навідувався з хуторів.
Зчорнілий дуб
дививсь на цвинтар
Своїх обвуглених братів:
Недоля випала й деревам —
Живцем вмирали і до хмар
Здіймались хмарами, аж ревом
Ревів закопчений кошмар!
Стояв той дуб, неначе комин
Печей оголених, і тлів —
Настане час — і лихо-спомин
Живим повідає без слів.
Повідає. Прийдуть до нього
Нащадки в шелесті ряснім,
І в шумі листя молодого
Він буде пам’ятником їм.
О дубе, муже тристалітній,
Ой де ж та буйна голова,
Що так німіла в ночі літні,
Коли Орися заспіва?..
А як Максим їй у сопілці
Приносив щебет солов’я —
Таємно мліло
в кожній гілці
І м’якшала душа твоя.

XVII
Доки світанками сонце встає,
А на калині зозуля кує —
Пам’ять людська не забуде повік
Мук закатованих, попелу крик…
Там, де кривавий пройшов душогуб,
Свідком лишився опалений дуб.
Чорний, як лихо. І жахом пропах.
Навіть боїться гніздитися птах.
Віти — мов горе заламаних рук…
Ні, то не свідок,
а Пам’ятник мук!
Доки світанками сонце встає —
Нам на калині зозуля кує!..
Тільки, як тріскає в тиші земля,
Стогін важкий із могил промовля:

«Спинись, Людино! Мовчки поклонись.
У тишині задумайся на мить…
І нам життя всміхалося колись,
Дзвонила сонцем сяюча блакить.

Ми мали в серці мужність і любов
І вірили у Перемоги час…
Хоча зотлілий попіл захолов,
Але наш голос досі не погас.

Орали ми і засівали лан,
Щоб добротою колосився світ…
Якби зібрати болі наших ран,
То розколовся б навіть і граніт!

Не треба сліз! Ще наші нас печуть,
Як тихо плаче росами трава…
Нехай же мирно променіє путь
Для тих, хто наших мук не забува.

Коли не спить далекий небосхил
І стелиться туманом сивина,
Наш гнівний голос чути із могил:
«ХАЙ БУДЕ ПРОКЛЯТА ВІЙНА!»

О СВІТЕ МІЙ!

О Світе мій,
великий Світе!
Невже наш вік так зголоднів,
Що знов чиєсь нутро несите
Жадає крові й диких днів?
Мене пече в душі і нині
Кортеліс попіл,
і сльоза
У дзвоні зболенім Хатині,
Й пекельна Лідіце гроза.
Пече Майданек невмолимий
Схололим полум’ям печей.
Дивлюся
в очі
Хіросіми —
І пропікає жах очей…
Ятриться раною крізь мене,
Уста заціпивши німі,
Свинцем опечене,
вогненне,
Навік спечалене Сонгмі.
Болять і коси материнські,
Що впали косами беріз
На посивілі обеліски
Од ще не виплаканих сліз.
Пече і сонце, кров’ю вмите,
Коли підводиться увись…
О Світе мій,
тривожний Світе!
Задумайся і схаменись!
Ти й так на витонченій пломбі:
Зірви —
й зірветься вся Земля.
А хто ж отам нейтронній бомбі
Єлейно шлях благословля?
Чи з очманілого похмілля?
Чи з остервілої злоби?!
Яким скаженим божевіллям
Сліпцям натовчуе лоби
Й товче поклони
перед богом!..
А в хижім серці — виє звір.
Нейтронна бомба…
А для кого
Призначено цей сувенір?
Мені?
І всій моїй родині,
Що рясно сіє, щедро жне?
Чи то в палаці, чи в хатині —
Вона нікого не мине!
Нейтронна бомба.
«Чудом віку»
її назвав якийсь пігмей:
Усе живе
змете без ліку,
І Світ —
всесвітній Колізей.
Людино!
Чуєш, як безбожно
На тебе ладаном чадить?
У вік нейтронної
не можна
Нейтральним бути і на мить.

Мені привиділось в безсонні —
Аж кинуло в холодний піт! —
Що чорно
падають
нейтронні
Нейтронним громом на весь Світ.
А в чорнім небі
ще чорніша
Чиясь павучиться рука.
Снує кубло могильна тиша
Із бомболюків літака…
Усе заклякло.
Тільки люди,
Птахи, і звірі, й комашня,
Як приморочені приблуди,
Заточуються серед дня.
Ідуть
в зачумленій знемозі,
Самі не відають куди,
І сонно падають в дорозі,
І засинають назавжди.
Німе дитя гойдає мати
Й себе догойдуе саму.
Нема кому його ховати,
Немає й плакати кому.
Ніхто й не гляне,
що під плотом
Валяються, немов сміття,
Оті брильянти,
срібло-злото…
Та каяття —
без вороття:
Конає й той,
схопивши в руки
Премудру голову свою,
Що в чорнім лігвищі науки
На себе виплодив змію.
А де ж оті,
що надихали
Його на витвір глупоти, —
І президенти, й генерали?
Сховалися,
немов кроти!
Ні бункери,
ні катакомби,
Затаєні в глибокій тьмі,
Не заховають вас від бомби,
Яку сплодили ви самі!..
Замовкли ситі дипломати,
Наживі скорчило вуста —
І весь вам
бізнес біснуватий,
Уся безглузда сліпота!
І тільки хмари блискавичні
Перехрестилися здаля…
Заснуло все
на віки вічні —
І стала пусткою Земля.
Невже?
Невже так може стати?
Нуртують нерви і думки…
Встаю,
щоб швидше відігнати
Кошмар зловіщої руки.
А син розкинув рученята
Й у сні всміхається,
як цвіт,
Неначе хоче обійняти
Великий,
щедрий,
добрий Світ.

О Світе мій,
будь мудрим, Світе!
Не дай озлобленій Імлі
Своїм безумством осліпити
Життя і сонце
на Землі!

ЖИЛО СОБІ ПОЛЕ…

Жило собі поле… Жило і родило.
Зеленою радістю бігло в стебло.
А сівши в полукіпки, тихо світило,
Котилося хурою сонця в село.
А потім те поле снопом колосистим
Лягало хутчій на столочений тік.
Ціпи тупотіли дуетом басистим,
Його обертаючи з боку на бік.
А як воно в діжці росло і пахтіло,
Коли вигиналося під п’ястуком,
Як лізло до печі — всміхалося біло,
А з печі — хлібиною чи пирогом.
Жило собі поле… Жило і родило.
Раділо колоссям і полином…
А виріс димар смертоносним кадилом,
І стало Майданеком зватись воно.

КРИК ПОПЕЛУ

Увага!
Увага!
Говорить Майданек —
Радіостанція вкрадених доль.
Сп’явся запечений кров’ю світанок
Над мікрофонами сивих тополь…
Слухайте!
Слухайте,
Всі континенти! —
Слово барачний бере материк.
Слухайте, маршали і президенти,
ПОПЕЛУ КРИК!
ПОПЕЛУ КРИК:

«Я мозок… Я очі… Я руки…
Я вчора ще бачив і мислив,
Найтонші відточував звуки,
І найвідтоншений вислів».

«Я світла і тьми переливи
Осмислював пензлем натхненним».
«А я розмальовував ниви
Пшеницею, житом, ячменем…»

«Я клав до цеглини цеглину,
І сам виростав над землею».
«А я у вечірню годину
Засвічував людям лілею».

«А я ще не вміло й ходити,
Лиш ладоньки-тосі навчили.
Забрали мене розповитим…
Димом у небо пустили».

«Я ж навіть не встигло в долоні
Заплескати радісне тосі…
Мене в материнському лоні
Спалили у безголоссі…»

«А я виглядала провісне
Кохання тюльпанно-гаряче…
Чого ж ти так пізно, так пізно
Приніс мені квіти, юначе?..»

«Я мозок… Я очі… Я руки…
Я —
частка людської реальності.
Якої ж я раси й сполуки?
Якої ж національності?..
Не видно? О ні, не видно! —
Мікроскопічно-маковий…
Диспутувати безплідно —
Попіл
з усіх однаковий.
Мій голос, мій відчай розпуки
Кричить
крізь глянсовані плити:
«Я попіл.
Я спалені муки…
А попелу —
не спопелити!»

ШЛАГБАУМ

Чорними та білими зубами
Шкіриться шлагбаум з пащі брами.

Чи мороз пече, чи пріє спека,
Виглядає здобичі здалека…

Посміявся хижо над журбою —
Й закусив голодною юрбою.

Клацнув чорно-білими зубами —
І сміється знов із пащі брами.

СОБАКА

Як везли господаря в Майданек,
Бігла за машиною собака.
Де там їй догнати?.. А на ранок —
Диво з див — шугнула до барака.
«Як і звідки?» — чудувались люди,
Чи то, може, мари-поторочі?
А вона, забігши, мов до буди,
Добродушно зазирала в очі.
Йшла неквапно,
втомлено,
безсило,
Ще й на шиї
із ремінним клаптем.
«Тут він, тут», — у грудях стукотіло.
Зупинилась…
Слухає —
і раптом,
Чи почула стогони?.. Чи запах
Тих долонь, що звуться хлібодари? —
Присядки пішла на задніх лапах,
Кинувшись передніми на нари.
І хвостом радіючи,
собака
Цілувала руки по-людському…
А господар біля неї плакав —
Всі шляхи відрізані додому.
А вона
на безголосій мові
Пробачалась, що, на жаль, не встигла
Впитися в колеса ті гумові,
Хоч за ними довго-довго бігла.
Склала лапи,
прилягла під нари,
Як, бувало, в хаті, коло ліжка,
І з-під вій жолуддям жовто-карим
Мовчазна світилася усмішка.
Може, нива марилась ріллею
І димок підсинений над нею?
Чи ріка в тумані на роздоллі
Лебеділа в білій-білій льолі?
А можливо, та вчорашня скиба
Їй запахла лусточкою хліба?
Чи виднілись верби коло хати
І лоша, що вийшло побрикати?
Але раптом заскрипіли нари —
І з очей втекли собачі мари.
Обвела тривожну тишу зором,
Потягнулась,
вигнулась, мов арка…
А в той час
міжнарним коридором
Чапала вгодована вівчарка.
Повновладно,
сито,
гонорово,
Адже тут саме їй, нюхослухній,
Завжди надається перше слово
Й не останнє на хазяйській кухні.
«Що за гостя? — зажаріли очі. —
Звідки ця прибилася приблуда?
Тут, мовляв, — казали зуби вовчі, —
Не собача, а двоногих буда!»
Розмахнула кроки — й до собаки,
А собака теж не ликом шита…
І немов
очей схрестили шпаги,
Шкіриться дуель несамовита.
Сіпнулося зморщене гарчання,
Зближувало відстань сперечання.
Ще єдину мить,
іще півмиті —
І піде все вихором на світі.
Чорна тьма
людських очей в бараці
Співчувала змореній собаці.
А господар (чим він допоможе?) —
Прикувало зраненого ложе.
Зціпив зуби і очей щілини,
Щоб її не бачити кончини.
Та неждано сталось дивовижне:
Поєдинок —
тихне,
тихне,
нишкне.
І хвоста підкинула вівчарка,
Ніби це знайомство,
а не сварка.
Підійшла,
понюхала на згоду,
Все-таки вони — одного роду!
Крижаніла тиша над бараком…
Люди вперше заздрили собакам.

«ДЕНЬ ВЕЛИКИХ ЖНИВ»

Так було названо фашистами 3 листопада 1943 року. Близько двадцяти тисяч розстріляних в’язнів — такий був кривавий ужинок.

Під фокстрот
строчили автомати.
Падали у рів
дитя і мати…
Хрипло чорне
горло
гучномовця,
І диміли чергами стволи…
Голова
розстріляного сонця
Впала й покотилась
між вали.
Тільки рів
ще полум’ям багряним
Запікався,
дихав, як вулкан…
Ніч,
перебинтована туманом,
Бинтувала двадцять тисяч ран.
Довга-довга
і вузька могила,
І тіла розпластані рядком…
Всі,
неначе мати народила,
Не прикриті й фіговим листком.
Лиш дівочі білі груденята —
Дві лілеї,
чисті і святі,
Дивляться
з-під пальців, як близнята,
Не діждавши
первістка в житті.

ОЙ НІЧЕНЬКО, ТУМАНОМ РОЗСТЕЛИСЬ…

Закинувши тумани на плече,
Бреде осіння ніч за далиною.
Тече діряве небо й не тече,
Замружилося мжичкою-маною.

Бараки, наче привиди з води,
Повиповзали, витягнувши спини.
А ніч тумани принесла й сюди
І випустила з чорної торбини.

Ой ніченько, туманом розстелись,
Розкинь своє безмежне покривало.
Можливо, хтось подякує колись,
Що ти собою втечу приховала.

РИТМИ НОЧІ

Куди втекти?..
Довкіл — дроти.
Дроти…
Мовчать роти…
А ти?
Осіння ніч —
Німа.
Хоч клич, не клич —
Дарма.
Піти б навстріч.
Але кому?
Кому?..
Прожектори
Згори
Обнюхують пітьму.
Поклав скрипаль
На біль
Печаль
І жаль…
Хитнулась даль…
І музика
Втіка.
Втікає за дроти.
А ти?
«І я! І я!
Бо музика моя —
Життя моє!
Ніякий дріт
Мій світ
Не закує!»
Клекоче піч —
Двигтить.
Чия ж то ніч
Горить?

ЖУРАВЛИКИ

Як журавлики прощались над бараками —
Простягалося із неба дві руки,
І зникали за лісами, за байраками
Болем-жалем і курликанням терпким.

А за дротом, за колючою драбиною,
Через далі, через тисячі завад —
Бігли очі за журбою журавлиною,
Бігли очі і верталися назад…

Ой журавлики, вам ніколи, вам ніколи,
Промайнули над бараками з плачем…
Довго-довго ще серця чиїсь курликали
І котилися журавлики з очей…

НОВОРІЧНА ТУГА

За стіною зітхала хуга,
У бараці журилась туга.
Тихий голос тягнувся хитко,
Мов за голкою чорна нитка.
Дві подружечки перепілками
Рік Новий викликали щедрівками.
Добрий вечір,
Щедрий вечір…
«Де він добрий і де він щедрий?» —
Бився в стелю голос півмертвий.
Мерзли очі, хололи губи,
І кістлява шкірила зуби,
А подружечки перепілками
Рік Новий частували щедрівками:
Добрий вечір,
Щедрий вечір…
Через морок і вітровії
Гріли серце далекі мрії,
І дівчата свої голівки
Нахиляли аж до домівки,
Може, пісню підхопить метелиця
І додому вона пристелеться…
Добрий вечір,
Щедрий вечір…

ПОДАРУНОК

На Різдво Христове
комендант
Зав’язав пакуночок на бант.
Написав адресу у куточку —
І послав горобчику-синочку.
Потягнув сигару —
і кільце
Випурхнуло сірим горобцем.

У замрії, вихиливши трунок,
Серцем і до інших подобрів.
Вирішив зробити подарунок
Табірній голодній дітворі.
Наказав сторожовій інспекції:
«Для профілактичної мети
І нерозповсюдження інфекції
У бараках чистку провести:
Тих дітей, що немічні і хворі —
Всіх переселити…
в крематорій».

СОНЕТ

«Фортепіано… Фортепіано» —
Так був охрещений стіл екзекуцій,
Де віртуози нагайок старанно
Грали на спинах, на горі і муці.

Клавіатура дико й багряно
Кров’ю стікала у кожному звуці…
Ось тобі форте, ось і піано,
Ось тобі паузи довгі і куці.

Бачив столи я весільні й святкові —
З хлібом і сіллю на рушникові…
Бачив сумні, мовчазні і тернові…

Але такого… Не бачила хата
Навіть Іуди, навіть Пілата…
То не сонет, а кривава соната.

СОНЦЕ

На жовтому клапті паперу
Він вимальовував сонце…
Вуглиною вивівши коло,
Засвічував чорне проміння,
Що розповзалось між дротом
Чорними-чорними лапами.

Коли показав той малюнок
Друзям своїм барачним
І запитав їх: «Що це?» —
Відповідали тихо:
«Сонце померло на дроті».

Ще звечора, того,
червневого,
Радіорупор провив:
«Всі
із барака четвертого —
Завтра копають рови…»
Колоною —
під автоматами —
Тіні і кроки німі…
Вели на роботу
з лопатами.
Вертались лопати… самі.

Чахне журбою
жовта кульбаба…
Пада сльозою
жовте «курли»…
Стеле і мовчки
хреститься баба,
Діда забрали
і повезли…
Вітер кигиче
в чорній скорботі.
Сонце замкнули
сірі ключі…
Бабине літо
б’ється на дроті.
Дідова осінь
б’ється в печі.

ПЛАЧ ВІТРІВ

Дума

Ой зійшлись вітри з чотирьох світів,
Обнялися під бараками.
«Звідки ти?» — «А ти звідки прилетів?» —
Не питалися, а плакали.

Ой барачний горе-краю,
Без гори — важка гора:
Я із Вісли.
Я з Дунаю.
Я із Волги.
Я з Дніпра.

Ой вітри, вітри, вдарте в неба дзвін,
І схилітеся над маками.
Та не лийте сліз на гіркий полин,
Бо і так його оплакали.

Ой барачний горе-краю,
Без гори — важка гора:
Я із Вісли.
Я з Дунаю.
Я із Волги.
Я з Дніпра.

Розійшлись вітри та й по всіх світах,
Сиві голови, як факели…
Тільки росами зорі на дротах
І схилилися, і плакали.

Ой барачний горе-краю,
Без гори — важка гора:
Я із Вісли.
Я з Дунаю.
Я із Волги.
Я з Дніпра.

РЕКВІЄМ

…А за дротами —
голови, мов ноти,
А край дротів —
ключі скрипкові веж…
Гогоче під симфонію скорботи
І димаріє реквієм без меж.
А як завили фугами сирени —
Аж тріснула розсипчасто зоря.
Бетховени,
і Лисенки,
й Шопени
У чорних фраках вийшли з димаря.

ЕКСПОНАТИ

Вони мовчать… Невже мовчать?
І на вустах німа печать?..

Чого ж мені оте мовчання
Стискає серце й душу душить
І чом таким близьким зітханням
Далекі спомини ворушить?!

Ось лялька-лялечка мала…
Хіба вона сама прийшла?
А ось розбиті окуляри,
В яких відбиті всі примари.
А що це променем звиса?
Дівоча вкрадена коса!
Дивлюся: вибігло неначе
Без ноженят взуття дитяче.
А там ген — палиця й ціпок,
Що міряли останній крок.
А ось під склом в барачнім залі
Чиїсь розсипані коралі,
А ось ярмулка, і кашкет,
І недописаний сонет…
О, скільки їх, тих «ось» і «ось»,
До суду свідками зійшлось!

КОСИ

Фашисти із жіночих кіс виготовляли матраци для моряків свого флоту.

Скільки їх, спресованих, в бараці
Ще не встигло збитися в матраці!..
А колись
Хтось коси розплітав ці…
А колись
Хтось коси цілував ці…
Чорні, і пшеничні, й сиві-сиві,
Як роса на світанковій ниві.

Коси, коси…
Хтось чекає й досі,
Досі розплітає уві сні
І збирає сонце у покосі,
Щоб ті коси сполоснути в нім.
Ну а хтось,
Заснувши на матраці,
Бачить сни
Колишніх «операцій».

Дві коси несла вона з собою —
Весни нерозплетені несла…
Босоніж плелася за юрбою,
Мов на хвилях човен без весла.

На шляхах біліли фартушками
Вже давно потріскані хрести,
Що в пітьмі розводили руками,
Коли руки простягала ти…

Тільки в небі місяця фуганок
Вибивався із-під стружок хмар.
Зарипів шлагбаум — і Майданек
Вилупив сліпучі більма фар.

«Ну ж і коси дівка відкормила!» —
Ельза Еріх* нагострила зір…
Підійшла і розвела, мов крила:
«То ж який то буде сувенір!

* Ельза Еріх — кат жіночих бараків.

Звідки ти?» — спитала хитрувато.
«Я не звідки. Я собі — з шатра.
Є у мене мама, брат, і тато,
І циганський рід не без добра.

Проше пані, я вам погадаю…
Все повім, що буде, Що було…
Ой-ой-йой! Ну що сказати маю:
І везло вам, пані, й не везло.

Ви кохали… Ох, як ви кохали!
Тільки він, люципер… ай-я-яй…
Обіцяв цілунки… І корали…
Та не виріс… пишний коровай.

Це було… було… А що чекає?..
Не любов. Не цвіт. Не солов’ї…»
І циганка в пазуху ховає
Карти засмальцьовані свої.

«Ну гадай, гадай, що буде далі?»
«А скажіть: відпустите мене?..»
І циганські очі, як мигдалі,
Хилитнулись радісним вогнем.

Відпустила… Навіть не вагалась.
Над луги, над ниви і ліси…
Чорно-чорно в небі розплітались
Дві оті заплетені коси.

УСМІХНЕНИЙ ЧЕРЕВИК

Залізними дрібними зубенятами
Всміхається подертий черевик.
Хоч і стоїть він разом з експонатами,
Та бути експонатом ще не звик.

Коли повз нього дріботить за мамою,
Підстрибуючи, хлопчик чи дівча, —
Як хочеться втекти і там, за брамою,
Рвонутися в жита навтікача;

Або чкурнути вранці сінокосами,
Скупатися в зарошеній траві…
Та тільки спомин, спомин пахне росами
І маряться калюжі дощові.

Ще згадується й те, як часто нищечком
Його вмивала рученька мала,
А потім хитро ставила під ліжечком
Чи в запічку ховала, до тепла.

Не знає й сам, за що його покарано
Стояти на виду за роком рік…
Мовчать жінки задумано, захмарено,
Хустини притуливши до повік.

Ідуть вони з хустинами прим’ятими,
Вдивляються в дитяче те взуття…
А він до них дрібними зубенятами
Всміхається невинно, як дитя.

ГОДИННИК

О котрій він спинився — невідомо.
Без стрілок залишився циферблат.
А час іде.
Упевнено.
Вагомо…
Не віддаси, не візьмеш напрокат.

Але є час,
що має віхи й дати,
Що спалює життя за миттю мить.
Якби літа
Ті,
спалені,
Зібрати —
О, скільки б то було тисячоліть?!

МОНОЛОГ НАГАЙКИ

Я теж лежу як експонат під склом —
Ще й не з одним заціпленим вузлом.

На мене кожен зиркає зневажно —
Аж робиться себе самої страшно.

Болить мені і вздовж мене шкребе.
Я ж не сама придумала себе!..

Було таке: ходила я по спинах —
Однаково, чи винних, чи безвинних,

Чи то були дитячі, чи старечі,
Я гнала й запихала ними печі;

А потім тільки полум’ям рудим
Вилазив басаманами з них дим.

Вилазив — аж лякались чорні хмари,
А я вже інших гнала із кошари:

Звивалася, сичала, сатаніла,
Нехрещених і хрещених хрестила.

Я знаю то, що я була — була! —
І свідком зла, й учасницею зла.

І не знайти мені спокути.
Судіть мене, карайте, люди!

РОЗПОВІДЬ КОЛИШНЬОГО В’ЯЗНЯ

…Мені ввижаються і нині,
Неначе вчора це було:
Юначі очі з болем синім
І гордо підняте чоло.
А голос, голос аж морозив
І краяв серце на шматки.
Юнак із пам’яті виносив
Сумні Шевченкові рядки:

«…Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину…»
Слова стріляли, як з гармати,
І віра сходила в імлі,
Що «буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі!»
Прийшли за ним до сонця сходу,
Збагнув, що сталася біда…
Комусь лишилась в нагороду
Його холодна баланда.
А з далини вже чулись кроки,
Живі доносились слова:
«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива!»

СИВЕ МОВЧАННЯ

На сивому попелі…
сиве мовчання.
Спалені мрії
і всі сподівання…
На сивому попелі…
цвіт незабудок.
На сивому попелі…
маки червоні.
А з сивого попелу
дивиться смуток…
І падає сиво на скроні.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Зібравши дим, що з димарів не втік,
Я малював невикричаний крик…
А з попелу, що тлів на дні печей, —
Невиплакані сльози й жах очей.
А замість крові, щоб не так пекло,
Я маками засіяв чорне тло…
І все обрамив, а точніш — обвив
Вінком колючим табірних дротів.
За штрихом штрих, немов за летом лет, —
Народжувавсь Майданека портрет.
Ні, не портрет, а Пам’ятник страхіть —
Як вирок війнам, війнам всіх століть!

ВРЯТОВАНЕ СОНЦЕ

Зробімо землю всесвітнім садом,
Вдягнімо небо в зелені крони.
Будися, земле, та не снарядом,
А повним яблуком червоним.

Коли скрипучо ідуть протези
І в сні зітхає сльоза вдовина, —
Не сплять перебинтовані берези,
Не спить вогнем опечена калина.

Хай замість грому страшної зброї
До пісні пісня блакитне лине.
Не вбийте сонця весни людської,
Воно для всіх, для всіх єдине!

Зробімо землю всесвітнім садом,
Вдягнімо небо в зелені крони.
Будися, тишо, та не снарядом,
А повним яблуком червоним.